49

***Міра***

​10 років тому

​Ледве дочекавшись закінчення офіційного прийому, я зіскочила зі свого трону й квапливо рушила до покоїв. Так поспішала, що мало не знесла з дороги служницю. Однак мене можна було зрозуміти: я боялася, що князь опиниться надто близько.

Втім, він старанно вдавав спокій. Попри вогонь, який вирував у його очах — не підійшов до мене й не промовив жодного слова. Наша розмова подумки не рахувалася, бо там, у моїй голові, демон показав себе воістину балакучим.

​На вечір було заплановано танці — все заради ламантійського правителя Карла де Бардо. Батько дуже хотів йому вгодити й таємно сподівався, що я оберу цього короля. Я ж мала власну думку і не збиралася її змінювати попри будь-які наслідки.

​Час пролетів непомітно. Ось тільки-но була обідня пора, а вже небо зафарбувалося в сірі відтінки.

На вечір я обрала фіалкову сукню, поділ якої прикрашали морські зірки, вишиті сріблястими нитками. Обережно притримуючи пишну спідницю, вирішила прогулятися в садку. По правді кажучи, мені не хотілося веселитись чи танцювати. Та, на жаль, моя думка нікого не цікавила.

​Бажаючи заховатися від сторонніх очей, я зайняла лаву в дальньому кінці саду. Її нелегко було помітити, оскільки пишні трояндові кущі надійно приховували це місце від чужих — і лише мешканці палацу знали про неї.

​Поглянувши вгору, я помітила над водною гладдю чисте небо без жодної хмаринки. Так, королівство Смарагдових морських див знаходилося під водою, а точніше — його приховувала наша рідна стихія. Сам палац і всі прилеглі території, включаючи поселення наших підданих, були на суші. Як і в решти магічного світу, у нас росли буйні трави, а сади повнилися квітами та розмаїттям дерев.

​— Маленька принцеса сумує? — тихий шепіт пролунав прямісінько над моїм вухом.

​— Ти?! — я аж підскочила з місця.

​Демон посміхнувся і, легко перестрибнувши через лаву, на якій я щойно сиділа, опинився поруч зі мною.

​— Чому ти не прийшла тоді? — запитав він, зазираючи мені в обличчя.

​— Яка вже тепер різниця? — поцікавилася прохолодно. — Ти ж однаково припхався сюди. Звідки в тобі стільки нахабства? Чому думаєш, що я оберу з-поміж вас із королем Ламантії саме тебе?

​— Ми вже розібралися, що я — твоя істинна пара, — дивлячись виключно на мої вуста, тихо відповів чоловік.

​Судячи з його вигляду та погляду кота, який щойно впіймав мишку, я зробила єдиний логічний висновок: ця розмова ні до чого путнього не приведе.

​— Мені час. Скоро розпочнеться бал, — ховаючи очі, пролопотіла я і квапливо розвернулася.

​Фантом не дозволив мені піти. Його рука владно оповила стан, притягуючи до себе.

​— Чому ти постійно намагаєшся втекти від мене? Боїшся, чи... — він не договорив.

​Різко затих, тим самим змушуючи мене губитися в здогадках, що ж демон мав на увазі.

​На мить я прислухалася до власних відчуттів. Щось приємне й неймовірно солодке тріпотіло всередині. Це було дивно, бо раніше нічого подібного зі мною не траплялося. Жоден чоловік, із яким я спілкувалася, не викликав у мене бодай якихось емоцій. Але цей демон... З ним усе було інакше. І, певно, я справді боялася. Але не його, а того, що відчувала поруч із ним. Бо це почуття видавалося мені занадто поспішним, немов різкий перехід від стану беземоційної ляльки до розпеченої жарини. Так неправильно і ненормально.

​«Рибко, ти забагато думаєш. Просто відпусти себе. Дозволь собі жити так, як вимагає душа», — князь знову прочитав мої думки, вкотре продемонструвавши нахабство і вдершись туди, куди його не кликали.

​Однак ця порада дивним чином подіяла на мене. Не скажу, що я вчинила правильно, але принаймні вгамувала цікавість. Мозок ніби повністю відключився, а моє обличчя саме потягнулося до Фантома.

​Вуста зустрілися в невагомому поцілунку — лагідному, мов доторк крилець метелика, й ніжному, наче найтонша тканина. Але найголовніше те, що це був перший у моєму житті поцілунок.