48

***Міра***

​10 років тому

​Від дня, коли я зустріла на березі демона, минув тиждень. Увесь цей час я боялася, що він прийде до палацу, але, на щастя, мої побоювання виявилися марними. Поки що доля посміхалася мені.

​На зустріч із білявчиком я не ходила. А нащо? Він очікував, що принцеса дозволить невідомо-кому притискати її до дерева, чи що він там зібрався зі мною робити? Ні, я на це не згодна! А якщо демонисько все ж наважиться і припхається, то скажу, ніби вперше його бачу. Зрештою, кому повірять: принцесі чи незнайомцю?

​Відігнавши від себе нав'язливі думки, як набридливих комах, я поправила складочки на сукні. Сьогодні мало відбутися чергове знайомство з «потенційними нареченими» — так їх називав мій батько. Я ж вважала їх прилипалами, бо кожен із цих кавалерів чіплявся до мене зі своїми часто неумісними компліментами.

​Аж пінячись, вони доводили свою зацікавленість у мені, але в їхніх очах було порожньо. Суцільна темрява, жодного блиску, навіть найменшого натяку на щось справжнє. На згадку вкотре прийшов білявий демон. Ось у чиїх очах був не просто блиск, а ціле багаття! Проте я однаково не хотіла пов'язувати себе з кимось стосунками.

​— Мерідіє, посміхнись, — до вух долинув наказ батька.

​Роззирнувшись, я пригадала, де знаходжусь, і що за етикетом маю поводитися мило, як господиня, яка приймає гостей. Тронну залу цього дня прикрасили в яскраві тони. Стрічки, магічні кульки та конфеті від лимонних до малинових відтінків, які я подумки називала «неочікуваною радістю від єдинорога».

​— Вітаю короля та його чарівну доньку, — теплий, трохи вкрадливий баритон змусив мене зосередитись на його власнику — темноволосому чоловікові з чорними, мов ніч, очима.

​Батько привітався у відповідь, а я скривила вуста, силячись видушити із себе посмішку. Гість мені не сподобався. Було щось у ньому таке, що відштовхувало. Хоча, якщо розібратися, жоден із кавалерів мені не подобався — всіх я нахабно відсилала якнайдалі. І цей не стане винятком. Не бажаючи витрачати час на чергового залицяльника, який, імовірно, жадав отримати в дружини імениту принцесу тільки заради нового статусу в товаристві, я відкрила рот, аби вказати чоловіку на його місце...

​Та слова лишилися на кінчику язика, а всередині мене розлилося тривожне передчуття.

​До тронної зали увійшов він. Демон, якого я нещодавно обманула.

​«Невже він справді розповість про те, що ми — істинна пара? — паніка підкотилася до горла. — Але наскільки це правда? Чому я маю вірити першому зустрічному?»

​Демонисько щось говорив, постійно дивлячись виключно на мене, однак через хвилювання я не могла зосередитись на його голосі. Боялася, що він ось-ось розкриє таємницю нашої зустрічі.

​— Отже, ви — князь закоханих сердець? — перепитав батько з цікавістю, звузивши очі. — Хм, не очікував, що до нас прибуде демон кохання.

​«Хто?!» — пролетіла стрілою думка.

​«Демон кохання, принцесо», — раптом відповів чужий голос у моїй голові.

​Я зиркнула на гостя, а той лише лукаво посміхнувся. Це що... він вміє читати думки?!

​«Рибко, я можу все. І даю тобі ще один шанс вчинити правильно, — твердив той самий голос у моїх думках. — Ти належиш мені, так вирішила доля. Тож припини опиратися і прийми це належним чином».

​«Ти намагаєшся змусити мене обрати тебе? А може, мені до вподоби інший?» — пропалюючи поглядом демона, обурено подумала я, сподіваючись, що він почує.

​«Якщо це правда, то чому твій погляд прикутий до мене з того самого моменту, як я увійшов сюди?» — не забарився з питанням Фантом.