47

***Фантом***

10 років тому

​«Принцеса...» — усвідомлення, мов спалах, прорізало думки.

​Я пригадав, що дівчина щойно вийшла з води. Отже, це вона — Мерідія Акватонська, донька самого Тритона з двору Смарагдових морських див. Оце так пощастило! Моя істинна пара — родовита водяниця. Втім, геть неважливо, ким є ця красуня. Єдине, що має значення, — я її не відпущу.

​Мерідія мала власну думку з цього приводу. Сіпнувшись уперед, вона спробувала відштовхнути мене — наївно гадала, що в неї вистачить сил. Але ні, я очікував на будь-що, бо вже зрозумів: вона підступна і вельми норовлива.

​— То ти принцеса? — запитав я, стискаючи мокру тканину лляної сукні.

​Тіло під нею напружилося так, як може тільки наполохана тварина.

​— Що трапилося? — поцікавився, вдаючи щире здивування.

​Хоча чудово знав: якщо хтось побачить нас разом, у вродливиці з'являться проблеми з репутацією. А для монарших осіб вона мала неабияке значення.

​— Прибери від мене свої грабельки!

​Принцеса вдавала спокій, але я відчував, як прискорилося її серцебиття, та грішив на нашу близькість. Як істинна пара, вона просто не могла ігнорувати дію зв'язку.

​— Пані Мерідіє! — кликав тоненький дівочий голосок. — Король бажає бачити вас! А вам чудово відомо, який він у гніві! Будь ласка, озвіться!

​Зовсім близько тріснула гілка, на яку наступила тендітна ніжка.

​— Підемо до твого палацу? — я посміхнувся тією самою лукавою усмішкою, під якою ховалося значно більше, ніж здавалося на перший погляд.

​По правді кажучи, мені зовсім не хотілося її відпускати. Бажання було одне — тримаючи руку Мерідії у власній долоні, піти до її батька й поділитися радісною новиною.

​— Зовсім божевільний! — просичала блакитноволоска крізь міцно стиснуті зуби. Їй така перспектива геть не посміхалася.

​— Принцесо! — лілова сукня служниці миготіла з-за сусідніх дерев. Ще трохи — і дівчина побачить нас. А точніше те, як її пані притискає до дерева незнайомий чоловік.

​— Відпусти, мені потрібно йти! — в очах кольору грайливого струмка заблищало хвилювання.

​— Я зроблю це лише за однієї умови: сьогодні ввечері ти прийдеш на берег.

​З вигляду Мерідії було чудово зрозуміло, що вона не збиралася цього робити. Можливо, й погодилася б, але тільки для вигляду. Та я теж не дурень — мав козир у рукаві.

​— Якщо вирішиш ошукати мене, я сам прийду до твого палацу і заявлю право на володіння тобою відкрито.

​То була ще одна моя хитрість. Я в будь-якому разі планував це зробити, бо мучитися без істинної пари не збирався за жодних умов. Просто хотів для початку більше дізнатися про дівчину: поговорити, поцілувати її... Звісно, останнє — це не про пізнання, а радше чоловіче бажання. Але ж і мене можна зрозуміти, не кожного дня зустрічаєш дівчину, призначену долею.

​Вродливиця завагалася. Я бачив печатку сумнівів на привабливому личку з білосніжною шкірою, що так нагадувала шовк. Як би хотілося доторкнутися до неї, провести пальцями лінію від щоки до шиї, відчути, як вона тремтить під моїм рукою та поглядом! Почути, як шепоче моє ім'я у напіввідкриті вуста... Дізнатися, як це, коли її гарячий подих обпікає мою власну шкіру...

​Варто було спинити плин цих думок, інакше я б просто не відпустив свою маленьку здобич.

​— Пані Мерідіє! — служниця озиралась навсібіч за кілька кроків від нас.

​— Гаразд! — квапливо видихнувши, красуня захитала головою. — Прийду ввечері, обіцяю, що прийду! Тільки йди, не можна, щоб нас побачили разом, прошу...

​Говорила вона нервово озираючись, і я повірив. Підморгнувши на прощання, клацнув пальцями й телепортувався на іншу частину півострова.

​У ту хвилину я вірив, що моя історія тільки починається. Однак навіть у найсміливіших фантазіях не уявляв, якою трагічною вона буде.