46

***Міра***

​10 років тому

​Щойно переді мною виріс чоловік, я вирішила дізнатися, хто він, і разом з тим трішки пограти, розвіявши нудьгу.

​Настрій був паскудним: батько знову напосів на мене із одвічною темою заміжжя. Мовляв: «У твоєму віці, доню, ти маєш виховувати дітей, бути вірною дружиною своєму чоловікові. Подивись тільки, скільки королів та принців приїздять до нас заради твоєї руки! Але ж ти вперта, — бубнів він, хитаючи головою. — Не просто відмовляєш їм, а робиш це прилюдно, принижуючи їх. Згадай моє слово, колись це зіграє з тобою злий жарт».

​«Злий жарт, злий жарт, злий жарт...» — нав'язливою симфонією лунало у моїй голові. Потрібно було терміново відволіктись, що я й зробила, чкурнувши геть із палацу.

​І що я помітила на бережку? Вельми привабливого чоловіка із проникливим поглядом та виразними вилицями. Його очі нагадували мені власні — такі ж, як чиста вода у струмку. Волосся приємного карамельно-пшеничного відтінку, рівний аристократичний ніс та акуратні вуста. На міцному тілі — темний мундир із золотими візерунками, що складалися у химерні сплетіння на манжетах та комірі. Фігура статна: широкоплечий, високий, він чимось нагадував вишколеного численними битвами лицаря. У ньому ясно відчувалася сила.

​Але ось біда: незнайомець поводився дивно. Замість привітання, прийнятого у товаристві, почав простягати до мене свої лаписька. Відчуваючи, що справа пахне смаженим, я вирішила не ризикувати — бо хто їх знає, цих чоловіків? Удала, ніби тягнуся до його привабливого обличчя, а сама випустила з пальчиків потужний водний вихор.

​Стихія миттєво збила з ніг нахабу, а я поспішила геть. Ні, не назад до палацу, а вглиб півострова — вирішила пересидіти серед буйних трав та дерев.

​І хто ж знав, що білявий принцик так швидко зведеться на ноги? Ох, святі крабики! Як же він помчав за мною! Я лиш раз устигла озирнутися, а він уже був за кілька кроків. Десь усередині мене пропищав тоненький голосок, однак не від страху, а від щирої цікавості. Мені по-справжньому було весело, кортіло дізнатися, що зробить чоловік, коли наздожене мене.

​Доля немов почула ці думки і допомогла незнайомцю. Хапаючи в обійми, білявчик спершу смикнув мене до себе, а потім притис до найближчого дерева.

​Цієї миті моє серце заплигало, немов у дикому танку. Збите від бігу дихання обпікало легені зсередини.

​— Ти ненормальний! — вимовила, ледь спромігшись опанувати себе.

​— Скажи мені, хто ти, — очі навпроти мене примружилися, ніби намірились зазирнути в самісіньку душу. — Я маю знати, хто моя істинна пара.

​— Істинна... — слова так і застрягли на язиці.

​Посунувшись, я вперлася долонями у його широкі груди, звідки линуло гучне, шалене серцебиття.

​— Як це ти так швидко визначив? — все ж спромоглася запитати.

​— Демони відчувають це на рівні інстинктів, — з вуст чоловіка випурхнула таємнича відповідь, яка, варто зазначити, геть мене не задовольнила.

​Адже з цього виходило, що до моєї колекції кавалерів додався ще один, а я не була готова ні до яких стосунків. Душа вимагала свободи, а не шлюбного ярма!

​— Не знаю, що ти собі навигадував, але я, — палець чітко вказав на себе, — не потребую жодної істинної пари, а тим паче — демониська.

​— Гадаєш, усе залежить від одного бажання? — він притиснувся ще ближче.

​Але я не злякалася. Святі крабики, з невідомих причин мені навіть сподобалося це! Ох, погані справи... Істинний зв'язок саме так і діяв на магічних істот: активувався при першій зустрічі, прив'язуючи їх одне до одного. Шалений потяг виникав відразу ж, щойно вони опинялися на критично малій відстані.

​— Принцесо! — з боку води долинув жіночий голос. — Принцесо! — кликала Софіна, моя служниця.

​Лихо! Якщо вона побачить мене в обіймах незнайомого чоловіка, я матиму велетенські проблеми.