45

***Фантом***

​10 років тому

​Настрій був таким, що я не знав, куди себе подіти. Відверто нудився, блукаючи по світу в пошуках чогось вартого моєї уваги. Я й сам не знав, чого хотів, але всередині теплилася упевненість, що обов'язково знайду потрібну мені річ.

​Цієї погожої днини мене занесло на Фавський півострів. Місцина, варто зазначити, прекрасна: піщаний берег та водна гладь — чиста, неймовірна блакить.

Я розмістився у затінку високих трав, які де-не-де росли на бережку поблизу води.​ Зненацька мою увагу привернув ледь чутний плескіт зовсім недалеко від мене. Я примружився, намагаючись розгледіти, що його спричинило. Не виключав, що якась велика рибина або птах, який полював на цю саму рибину.

​Однак побачене вразило мене до глибини душі. Це була дівчина. Настільки вродлива, що мені перехопило подих. Мов граційна лань, вона ступала крок за кроком, виходячи з води й обережно викручуючи своє довге волосся відтінку небесного аквамарину. Лляна сукня прилипла до її стрункого тіла, а вологі краплі повільно стікали вниз.

​Не усвідомлюючи, що роблю, я підскочив на ноги і рушив до неї. Це не піддавалося логіці чи здоровому глузду — суто ірраціональне бажання підійти та помилуватися дівчиною зблизька. Помітивши мене, вона спинилася, схиляючи свою маленьку голівку набік. Її вуста затріпотіли, вигнувшись у напівусмішці.

​— Хто ти? — замість привітання запитала вона.

— ​А ти? — Я й не думав відповідати, настільки заблукав у лабіринтах її сапфірових очей.

​— Мерідія, — тихо відгукнулася незнайомка. — Моє ім'я — Мерідія. А твоє?

​Маючи велетенське бажання відповісти, натомість я завмер, проковтнувши усі слова, що так рвалися на волю. Мене зупинив звук, якого не мало б бути. Якого в мені ніколи не існувало.

​Тук-тук. Тук-тук. Тук-тук... — гупало в грудях.

​Від народження там був камінь, але нині — м'яз, що пульсував, шалено б'ючись об ребра. І тоді я зрозумів, що пропав. Моя істинна пара — ця блакитноволоса дівчина. Я назавжди буду прив'язаний до неї, гинутиму без її доторків та тепла. Враз усі відчуття загострилися до межі. Так завжди траплялося, коли демон зустрічав свою істинну пару.

​— Чому ти мовчиш? — дражливо поцікавилася вродлива німфа.

​— Ти прекрасна, — я зробив ще один крок до дівчини, чий образ віднині назавжди залишиться у моїй пам'яті.

​— Оце ти швидкий, — тихо засміялася вона. — Небагатослівний, але з добре відчутним нахабством. Гаразд, принцику, піду я. А ти не сумуй!

​Дівчина підморгнула й спробувала обійти мене. Я не дозволив. Підхопивши за лікоть, притягнув до себе. Рука лягла на її поперек, власницьки стисла, відчуваючи, наскільки гаряча шкіра у цієї незнайомки.

​— Гей! — маленький кулачок уперся мені в груди — туди, де так відчайдушно билося ожиле серце. — Негайно відпусти!

​— Уже не зможу, — інстинкти взяли гору, тож я не брехав.

​У демонів, які зустрічали істинну пару, все набагато складніше, ніж у решти магічного світу. Ми фізично помирали без своїх половинок. Наші почуття туманили мізки, вони примушували нас діяти агресивно й активно. А про ревнощі й говорити нічого — коли активувався зв'язок, ми ладні були знищувати усе й усіх, хто становив бодай найменшу загрозу нашим стосункам. Навіть звичайний дружній погляд на дівчину, істинною парою якої був демон, міг коштувати комусь життя.

​— Тобі не казали, що ти настирний? — дівчина закусила нижню губу.

​Схоже, вона хвилювалася, але мене цей рух лише заворожував. Хотілося поцілувати її, відчути, які на смак ці вуста, що нагадували стиглу полуницю.

​— Так, щойно, — я кивнув, не зводячи з вродливиці очей.

​— О, ти надто зухвалий, принцику!

​Її привабливе обличчя раптом потягнулося до мене:

​— Охолонь!

​Спершу я не зрозумів, що це означало. Але потужний потік води в груди миттєво збив мене з ніг.

​Моя маленька здобич прямувала геть.

​— Ні! — грудне гарчання, яке здавалося чужим, насправді належало мені.