42

​***Міра***

​Чим глибше я пірнала в болото під назвою «Карл», тим більше відчувала себе потопельником. Мало не щомиті відкривалися нові деталі, і кожна з них була гіршою за попередню.

​— Так! — я почала плескати в долоні, привертаючи увагу всіх присутніх. — Закругляємося з битвою і сідаємо на травичку переговорів.

​Абсолютно всі подивилися на мене як на придуркуватого метелика, який знай собі літає з квіточки на квіточку, не тямлячи, що робить. Втім, якщо розібратися, картина справді була цікава: перед нами — тролі з секирами та мечами, я — з двома половинками гілки, Калісса — зі своїм дебелим дрючком, і князьок розбитих сердець, за плечами якого тріпочуть масивні крила. Цікаво, чи зміг би він політати зі мною поміж хмарами? Ой, про що я таке думаю! Хай сам собі літає, мені то ні до чого.

​— Ви поговорити хочете? — головний троль запхав за вухо засмальцьоване пасмо волосся.

​— Ми не вороги вам, — почала я. — Карл ув'язнив мене за те, що я нібито вбила його брата, Люция.

​— Що?! — пропищала дівчина-провидиця. — Ви ж казали, що з ним все добре!

​— Та добре з ним усе! — втрутився Фантом. — План у них такий був.

​— І ти про все знав? Чомусь я не здивована... — сплеснувши в долоні, я пирхнула й захитала головою.

​— Ого, — на обличчі ватажка з'явилося здивування. — Невже і Люций прийняв правила брудної гри свого брата?

​— А ніби він мав вибір, — демонисько запхнув руки до кишень.

​Крила розтанули в повітрі, мов їх і не було. Дивна магія, потрібно буде при нагоді розпитати його про них.

​— То ви згодні поговорити? — намагаючись приховати радість у голосі, спокійно запитала я, нарешті відкидаючи зламану гілку, а точніше те, що від неї лишилося.

​Шматочки деревини стиха зашелестіли, ледь торкнувшись трави. На якийсь час між нами запала тиша, крізь яку пробивався ласкавий подих вітру та спів пташок десь здалеку.

​— Ех, була не була! — троль із головою ведмедя на спині ляснув себе долонею по коліну. — Я поговорю з вами. Фарте, Крюко, Сване, Тіль, — йдіть погуляйте хвилин десять, а тоді повернемося до поселення.

​— Ви впевнені? — обережно поцікавився один із них, той, що тримав у руці велику секиру із вирізаним на руків'ї кігтем.

​— Так, Сване.

​Їхній лідер кивнув на знак згоди. Цього вистачило: тролі вмить забралися геть, розповзаючись в різні боки, мов таргани. Однак надто далеко не відходили — не ризикували залишати свого ватажка без захисту.

​Ми ж учотирьох рушили під затінок дуба.

​— Отже, що там про узурпатора? — втрачаючи терпіння, запитала я.

​— Ця історія бере початок з часів, коли Ламантією правив Фіон...

​— Хто-хто? Який такий Фіон? — Калісса надула губки.

​Обоє чоловіків перезирнулися, але жоден з них так і не відповів на коментар провидиці.

​— Здається, я не представився, — ні з того ні з сього промовив наш нещодавній ворог. — Моє ім'я — Фіон.

​Сказати, що я була здивована — ні, це був справжнісінький шок. Те, до чого життя мене точно не готувало.

— Як таке можливо, щоб чарівною країною правив... — я різко замовкла.

​Не хотілося ображати троля. Але де ж казкові водоспади з цукерками на деревах і де бридкі створіння? З очевидних причин вголос я його народ бридким не називала, але ніде правди діти — які вже є.

​— Це було двісті років тому, — продовжив Фіон. — Моє королівство процвітало, пахло чарівними квітами і ранковою росою. А потім усе змінилося. Налетіла чорна хмара, на чолі якої стояв Карл де Бардо.

​— З Люциєм? — втрутилася Калісса.

​Поглянувши в її очі, я зрозуміла, що для неї це важливо. Вона мала знати правду.

​— Ні, — троль похитав головою. — Як водиться в житті, із двох близнюків один — добро, інший — зло. Світло й тінь. Так і у них. Така собі казочка, в якій перемогло зло.