37

***Міра***

​Святі крабики! І чого я очікувала? Знала ж, що лукавому князьку не варто вірити, але щоб настільки...

​— Ти чого замовкла? — запитала Калісса.

​— Та думаю оце, як звідси накивати п'ятами. Ти, до речі, не пробувала? — промовила я вбік, де, як мені здавалося, стояла провидиця.

​— А нащо тікати? — голос відчутно віддалився. — Тут годують, мені ні про що не потрібно хвилюватися.

​— Ем... а як щодо того, що ти сидиш у безпросвітній темряві, де немає навіть натяку на вогник? І не тільки надії... Це ж вогке, сире підземелля, як таке може подобатися? — вдалася до пояснень я, ледве стримавшись, щоб не почати загинати пальці. Нова знайома цього б точно не помітила.

​— Гаразд, то я так жартувала, — гиготнувши, озвалася дівчина. — І який план?

​Тут потрібно було добряче помізкувати, бо ніякого плану я не мала. По-перше, нас зачинили на замок. По-друге, охорона... Мене звинуватили у вбивстві принца Люция, отже, нізащо не лишили б без нагляду.

​— Принц Люций... — не помітила, як промовила вголос.

​— О! А що з ним? — у кутку щось зашурхотіло, можливо, солома. Я знала, що зазвичай у камерах не було ліжок — у кращому випадку гора ганчірок не першої свіжості або брудна купка соломи, на якій «переквакали» сотні щурів.

​— Міро! — вибагливо покликала провидиця. — Що з принцом?

​Мені здалося, чи в її голосі було щире хвилювання? Так не переймаються за чужих, лиш за тих, хто близький серцю. І тут у мене був вибір: сказати чесно, ставши гінцем, котрий приніс погану новину, або на якийсь час змовчати — до того моменту, як виберемося звідси. Бо ж невідомо, як Калісса сприйме цю звістку. А раптом вона без тями закохана? То взагалі сяде, складе ручки і не те що не допомагатиме, а ще й подумає, ніби я виправдовуюся, а сама винна в цьому злочині.

​— Чому ти постійно мовчиш? — ще одне питання з темряви, в якому відчувалася нетерплячка. Дехто чекав на відповідь.

​— Де тут можна присісти? — я подумала, що такі новини краще розповідати сидячи, хоча б на землі. Якщо раптом провидиця зі слабких духом, то бодай не вдариться головою об твердий камінь, коли втратить свідомість. Знала я таких панянок.

​— Ох і не люблю, коли так кажуть, — нова знайома зацокала язиком. — Після цих слів зазвичай дізнаєшся неприємні новини. Але давай уже, не тягни кота за хвіст. Розповідай усе, що знаєш, я не цукрова — не розтану, — твердо мовила вона.

​— Розумієш... — в голові промайнули десятки слів, які я могла б сказати, щоб новина не виглядала такою шокуючою. — Принц... він, ну, теє.. коли... — натомість із рота полилася беззмістовна дурня. Я розвела руками, забувши, що мене ніхто не бачить.

​— Що?! — втрачаючи терпіння, перепитала Калісса.

​Однак я не змогла вгамувати її цікавість. Не тому, що боялася — вже змирилася з цим. Відволік знайомий скрегіт ключа у замковій щілині.

«До нас прийшли? Так швидко? Скільки я тут — хвилин п'ять чи десять?» — одна за однією пролетіли думки в голові.

​«Не вгадала, рибко», — знайомий оксамитовий голос із ледь вловимою хрипинкою увірвався до моєї свідомості, мов перший ранковий промінчик, що проклав собі шлях до землі.

​— Ти... — прошепотіла я, стискаючи долоні в кулаки.

​— Я.

​Двері нарешті відчинилися, й усередину потрапило не лише тепле світло свічок, а й сам князь розбитих сердець.