36

​***Міра***

​Ніколи б не подумала, що стану жертвою беззаконня, ще й такого підступного! Карл де Бардо, якого всі вважали чи не найсправедливішим правителем, навіть слухати мене не став. Він миттю махнув рукою охоронцям, щоб ті відпустили брехливу жінку, і, відштовхнувши від себе, наказав заточити мене у в'язниці.

​Звісно, за законом підлості, ніхто навіть не слухав моїх криків про пророцтво, близнюків, лавандовий місяць і золоті краплі дощу. Хоча... хоча ні, брешу: деякі гості не тільки слухали, а ще й крутили пальцями біля скроні. І тут до мене дійшло. Ні, не те, що присутні не знали про пророцтво. Інше — те, де мене обвели навколо пальця. А все цей бісів князьок! То якою ж була його мета? Невже це спільний план ображеного чоловіка і лукавого демона? Припустимо, Карл хотів помститися, а яке відношення до цього мав Фантом?

​Довго міркувати мені не дали. Двійко кремезних охоронців накинулися на мене, мов дикі коти. Ясний хрінчик, я відбивалася! Навіть використала свою водну стихію: залила підлогу зали водою, зробивши з панянок та кавалерів мокрих курей. Але мені це не допомогло. Сам король ламантійський опинився позаду і, скрутивши мої руки за спиною, кинув у лапи своїх гвардійців.

​— Накажу покарати вас! — гарикнув він, замахавши перед їхніми носами вказівним пальцем. — Це хіба служба?! З дівчиною не можете впоратися!

​А ті лише перезирнулися і, понуро опустивши голови, потягнули мене в невідомому напрямку. Які я тільки погляди не ловила на собі! Переважно зловтішні, але були й поодинокі співчутливі. Як мінімум один належав маленькій дівчинці у ніжно-блакитній, мов невагома хмаринка, сукні. Але якої помічі можна чекати від дитини?

​Залишивши позаду бальну залу, ми опинилися в довгому коридорі. Обабіч стін висіли картини, на які падало світло численних канделябрів.

«Мабуть, галерея», — прослизнула думка.

Далі ми спустилися вниз гвинтовими сходами, поруччя яких нагадувало рівно складені кістки. Ну, а кінець мого шляху припав на похмуру, тісну камеру — таку, в якій зазвичай тримали ворогів корони. Вогку, з купою павуків у всіх кутках, а ще темну, без найменшого натяку бодай на промінчик світла.

​— Посидь тут та подумай над своєю поведінкою, — зухвало прошамкав над моїм вухом один із охоронців, штовхнувши всередину камери, мов злочинницю, не варту жодної поваги.

​Я не встигла озирнутися, як замок на металевих дверях хижо заскреготів. Звук нагадав мені те, як труться один об один ряди зубів.

​— Називається, стала королевою... — з байдужістю прокоментувала я, підводячись на ноги та струшуючи з колін пил.

​— Ого, ти нафантазувала! — з глибини камери долинив дівочий голос, глибокий і теплий, але водночас мелодійний.

​— Хто тут? — я намагалася роздивитися свою сусідку по нещастю, але крізь цю потойбічну темряву не бачила нічого далі свого носа. Та і його теж.

​— Калісса. — Незнайомка дзвінко розсміялася і, судячи зі звуку, була ліворуч від мене, на відстані простягнутої руки.

​— Калісса? — перепитала я, мимоволі смикнувши бровою.

​— Ага! — тепер голос долинив із правого боку.

​Невже вона телепортувалася? Але тоді виходило, що це місце не запечатане від магії. То чому ж вона не пішла?

​— Я назвала своє ім'я, а ти мовчиш, — на плече лягло щось тепле. Імовірно, дівоча долоня.

​— Міра, — промовила я.

​— Чому ти тут? — відразу ж послідувало питання.

​— Мала дурість підписати договір із противним демонякою — білобрисим князьком Фантомом. Падлинка розбитих сердець! — вдалася до пояснень я, сміливо нагородивши зрадливого Фантома кількома прізвиськами.

​— Співчуваю, — пальці злегка стисли моє плече. — А я — провидиця. Напророкувала кінець правління Карла, ось він розлютився і кинув мене за ґрати.

​— Пророцтво... — мимоволі зашепотіли мої вуста.

​— Що? — засміялася вона. — Яке там пророцтво! Просто побачила видіння, та й по всьому.

​— А як же лавандовий місяць і ці... як їх там... золоті краплі? — я вже зрозуміла, що мене ошукали, але надія, як то кажуть, помирає останньою.

​— Тю! — відгукнулася дівчина. — Лавандовий місяць у Ламантії кожного літа!