35

***Міра***

​Після танцю демон поспішно випустив мене з обіймів — так, ніби я була вогнем, що палив його шкіру. Звісно, вголос нічого допитуватися я не стала: натягнуто посміхнулася й пурхнула подалі від нього.

​Відчуваючи потилицею чийсь пильний погляд, який здавався реальним, наче доторк, я роззирнулася і на якусь коротку мить завмерла з широко відкритим ротом. Очі Карла зустрілися з моїми. Але в них було щось неприємне. Я моргнула — і видіння зникло. Маю на увазі той злий блиск, який я помітила у темних зіницях короля. Він посміхнувся і, сидячи на своєму троні, усіяному дорогоцінним камінням, відсалютував мені келихом.

​Це був чи не перший відкритий вияв уваги до моєї скромної персони. Погляди — то одне, а таке привітання — справжнісінька цікавість, яку правитель з якихось причин не став приховувати. Чи, можливо, просто втомився грати роль — це відомо лише йому.

​Гул десятків голосів нагадував розбурханий вулик. Сотні очей повернулися в мій бік.

​«Твоя особиста хвилина слави, — в думки увірвався нахабний голос Фантома. — Відчуваєш, як умить стала центром загальної уваги? Тільки не зазнайся», — додав насмішкувато.

​Ох і падлинка! Навіть у моїй голові вирішив познущатися.

​«Брись звідси!» — подумала я, чудово знаючи, що князьок мене почув.

​Хотіла розвернутися та поглянути на його реакцію, але теплий баритон короля прикував мене до місця.

​— Мої любі гості, це — принцеса підводного королівства і моя майбутня дружина. Привітайте Мерідію Акватонську, доньку Тритона з будинку Смарагдових морських див!

​Якщо я, наївна душа, думала, що на мене поглядали всі присутні після того, як король відсалютував келихом, то дуже помилялася. Бо саме тепер я стала одним суцільним епіцентром уваги, до якого так і тягнулися чужі погляди.

​За логікою речей, мені слід було сказати щось таке ж величне й помпезне, як і коротка промова Карла, та всі слова застрягли в горлі, мов кістки. Тільки те й робили, що дряпали його, а я — ні бе ні ме.

​«Не мовчи», — подумки підказав Фантом.

​Теж мені порадник, ніби я без нього не розуміла! Довелося прочистити горло, бо мій голос спочатку був схожим на писк маленької мишки.

​— Рада бути тут, — квапливо пробелькотіла, але більш-менш упевнено.

​— Принцесо, — король підвівся зі свого місця й попрямував у мій бік.

​Він ішов наче хижак, який довго сидів у засідці, але зрештою вистрибнув з неї, помітивши, що здобич намагається втекти. Мимоволі я порівняла його з Люциєм. З лиця однакові, але Люций видався мені приємнішим. Хоча, певно, я зарано робила висновки.

​— Мерідіє, ви винні мені танець, — рука, усіяна перснями, владно стиснула мою талію. — Я помітив, як ви танцювали з цим молодим чоловіком, — удавано лінивий погляд ковзнув до демона. — Це було сміливо.

​Не чекаючи на мою відповідь, правитель Ламантії кивнув комусь. Залу наповнила тиха, повільна музика. Здавалося б, танцю я точно не уникну, але доля приготувала для мене подаруночок. Між іншим, дуже паскудненький.

​До бальної зали влетіла розхристана молода жінка. Вона важко ковтала повітря і, розмахуючи руками, вказувала — подумати тільки! — на мене. Всі заохкали, мов за командою накриваючи роти долонями. А все тому, що жінка безупинно голосила:

​— Убивця! Убивця! Убивця!

​— Що відбувається? Де охорона?! — гримнув Карл, усе ще стискаючи мене в обіймах.

Немов тільки й чекаючи умовного знаку, до зали залетіли королівські гвардійці. На їхніх темних плащах виднівся герб ламантійського королівства — схрещені мечі зі щитом, на якому роззявили пащі левіафани в коронах.

​— Відпустіть! Не чіпайте! — репетувала порушниця спокою, заламуючи руки. — Це вона! Вона — убивця брата короля, принца Люция!

​— Що?! — вирвалося з моїх грудей. — Кого? Як? Коли? Неможливо! — з рота полилися уривки слів замість логічних речень.

​— Убивця... — загарчав Карл. — Схопити її!

​— Але я не розумію!

​Розвернувшись, я поглянула на місце, де мить тому стояв Фантом. Там було порожньо.