34

​***Міра***

​Отже, що ми маємо? З того, чим поділився зі мною Фантом, випливало: колись давно, ще за часів Мерідії-зухвалої, до принцеси приїздив сам Карл де Бардо. Був серед решти претендентів, яких, між іншим, що рибок в океані плавало. А вона — себто я у минулому — не тільки відмовила йому, а ще й зробила це назагал. Мовляв, куди до панянки такому чоловіку!

​Ну, тут я з Фантомом навіть не сперечалася, бо пам'ятала, якою грубою могла бути раніше. Та не розуміла одного: як після всього цього Люций зі мною ще спілкувався? Особисто я б на його місці не втрималася і точно ляпнула по мордяці. Так, я дівчинка і все таке, але ж не світські бесіди зі мною вести! А тут ще й одружитися хочуть. Наскільки я зрозуміла, це має зробити чинний король, тобто Карл. Дивно, звісно. Пророцтво... Не знаю, хто його вигадував, але точно хтось із придуркуватим почуттям гумору: щоб врятувати ціле королівство, потрібно одружитися з дівчиною, яка тебе пос... відшила. Ох, і знала б моя подружка про все це! Аби ж із нею поговорити, попліткувати, поділитися своїми переживаннями... Та де там. Доводиться коритися долі, хоча й зовсім не хочеться.

​Та я щось відволіклася. Якщо про пророцтво Фантом мені розповідав більш-менш спокійно, то теми стертої пам'яті торкався обережно. Жодних подробиць від лукавого князька я так і не дізналася. Сказав лишень, що Карл із образи наклав на мене закляття, аби я не пам'ятала його. Ото вже чоловіки! Куди котиться цей світ, подивіться на нього — образився, бідося. То якщо ти такий слабенький, то не слід було й пертися до мене, сидів би в себе на болоті чи де він там сидів! А то взяли моду: прийшли — і все, я маю перед ними червоним килимком розстелитися. Ага, вже біжу, аж моє блакитне волосся тріпоче від вітру, розвіваючись шовковими стрічками!

​Між тим, після нашої розмови з демониськом я виконала свою частину домовленості й почимчикувала назад до бальної зали. Там нічого не змінилося. Карл так само був огорнутий увагою підданих, а точніше — кокетливих панянок, які тільки й зубоскалили, намагаючись урвати бодай словечко від його величності, ну, і молодих чоловіків. Але ці, на відміну від жінок, хизувалися своїми досягненнями, а точніше — статками й статусом. Графи, князі, лорди — стрекотіли, наче цвіркуни. Святі крабики, я б такого не витримала! Хоча, якщо стану дружиною короля, то, мабуть, буду змушена вислуховувати це пусте цвірінькання.

​— Можливо, потанцюємо? — нагадав про себе Фантом.

​Я роззирнулася. Всі відпочивали й веселилися. Чому б і мені не спробувати зробити те саме? Трішки розслабитися...

​— Ну, давай, — я поставила на стіл келих із вишневим пуншем.

​Високо піднявши підборіддя, згадала, як була вельмишановною принцесою. Звісно, не хотілося знову ставати тією грубою панянкою, але демонисько на краще й не заслуговує. Скільки я від нього натерпілася! І щось мені підказує, що це ще не фінал.

​Заграла повільна музика, залу наповнили мотиви вальсу. «Тільки цього мені не вистачало», — подумала про себе. Краще б був швидкий танок, щоб демоняка не дуже на мене свої лапи складав.

​Поки я міркувала, широкі долоні міцно вчепилися в мою талію. Князь притиснув мене до себе й закружляв у шаленому вальсі.

​— Гей, — потягнувшись до вуха князя, пирхнула я, — не так близько! На нас уже дивляться.

​— Ну то й що? — зухвало відгукнувся білявчик. — Це наш перший і останній танець. Яка різниця?

​Мене від цих слів пробрали мурахи. Маленькими холодними лапками вони пробігли вздовж спини, лоскочучи хребет. На мить здалося, що в голосі Фантома бринів майстерно прихований біль.

​Однак я швидко відігнала від себе ці думки. Це неправда. Неможливо. Демон не мав серця. Він не вмів кохати.