32

***Міра***

​— Заждіть, — я інстинктивно змахнула рукою. — Ви хочете сказати, що триста років ховалися в затінку власного брата?

​Почуте не на жарт шокувало. Це ж не день і не два — сотні років! Нікому б не побажала такого.

​— Так, — співрозмовник повільно кивнув. — Таємниця нашого народження прихована від усіх. Народ Ламантії навіть не здогадується, що вони як ніколи близькі до здійснення пророцтва. Якщо, звісно, воно правдиве.

​— А ви самі як гадаєте? Три століття минуло, нічого так і не трапилося. Вам не здається це дивним? — не стримавшись, поцікавилася я.

​— Про це там теж було, — чоловік прочистив горло і почав декламувати: — «Коли місяць зафарбується лавандовим кольором, а з неба впадуть золоті краплі, почне свою дію пророцтво. З того дня у королівства є кілька тижнів, перш ніж воно зникне».

​— Ви говорите про місяць і краплі, але я все ж нагадаю, що минуло триста років. Можливо, це все-таки вигадки? Та й не варто забувати, що ви перед цим про народження близнюків казали... Якось воно все не клеїться до купи.

​Чесно кажучи, я так і думала: вся історія видавалася казочкою або ж маренням божевільного. Ну, припустимо, було колись таке пророцтво, але ж стільки часу минуло...

​— Я б теж так думав, — тихо промовив він, — якби кілька днів тому не побачив лавандовий місяць. Це початок.

​Всередині мене ворухнувся хробачок сумнівів, однак я не стала акцентувати на цьому уваги. Просто чекала, що далі скаже Люций. На щастя, він не змусив мене губитися у здогадках:

​— Народження близнюків та решта знаків — ще не вирок. Ми маємо можливість врятувати королівство. І саме для цього ви тут.

​Я звела брови, намагаючись збагнути, до чого він хилить. Десь здалеку долинули чужі голоси та сміх — певно, хтось із гостей вирішив прогулятися в саду.

​— Мене не мають тут бачити, — Люций квапливо підхопився на ноги. — Карл там, — повів він головою в напрямку палацу. — Буде надто дивно, якщо хтось помітить короля у двох місцях одночасно. З'являться зайві питання, а вони приведуть до... — він затих, облизавши вуста.

​— Я піду з вами, нам необхідно закінчити цю розмову!

​— Не зараз, — важка рука з велетенським золотим перснем злетіла перед моїм носом.

​— Але...

​— Ніяких «але», — обірвав мене чоловік. — Сьогодні опівночі, — на ходу говорив Люций, спішно крокуючи геть.

​— Стійте! — я поспішила слідом.

​— На жаль, принцесо, я не маю на це часу. — Різко обернувшись, він схопив мене за зап'ястя однією рукою, а іншу притиснув до мого чола.

​Я лише раз кліпнула, а коли відкрила очі, зрозуміла, що стою сама біля лави, на якій лиш мить тому розмовляла з близнюком Карла.

​Фантом сказав, що я отримаю відповіді, але хрінчик там плавав!

Я почувалася ошуканою, ніби мене водили за ніс, не бажаючи відкривати правду. Знову пішак, але тепер — у грі королів. Шалена думка вкотре осіла в моїй свідомості: чи не спробувати втекти? Але ж договір... Князь знайде мене всюди.

​Не встигла я зробити й кількох кроків, як поруч зі мною з'явився демон. Він окинув мене уважним поглядом, злегка звужуючи очі.

​— Люций не зробив цього, — радше для себе, ніж для мене, прошепотіли вуста князя.

​— Принцику! — я схопила його за комір. — Мені вже це все набридло! Я хочу піти!

​— Ти не можеш, — холодно відчеканив той, навіть не спробувавши звільнитися від моєї хватки. — Весілля має відбутися.

​— Але ти не казав мені про якісь пророцтва, близнюків і...

​— Тс-с... — чоловік притиснув до моїх губ палець. — Про це не можна говорити вголос. Всюди є вуха. Краще ходімо, трохи розважимось, бо невідомо, коли ще випаде така нагода. — Фантом прибрав долоню від мого обличчя.

​— Я повернуся туди лише за однієї умови: ти розповіси мені все про цих близнюків і пророцтво. З мене досить. Я не хочу перебувати в рожевій бульбашці. Правда — єдине, чого я потребую.

​В моєму тоні забриніла крига — холодна, з гострими кутами.