31

​***Міра***

​І тут мене переклинило. На якусь мить я забула, як дихати. Розуміла, що потрібно це робити, аби не виглядати як мінімум дивно, але не могла.

​Фантом ледь помітно стиснув руки в кулаки, повільно, без поспіху відпустив мене й відступив на кілька кроків.

​— Вітаю, — учтиво схиливши голову, промовив демон.

​— Фантоме, — з вуст Карла злетіло лише ім'я князя. — Я чекав на вас. — Його темно-бурштинові очі із золотавими вкрапленнями блукали між мною і демоном.

​— Який красень! Який гарний! — здалеку вигукувала моя кузина.

​— А ти, я бачу, знову відзначився, — повівши бровою, правив далі Карл. — Заберіть її звідси і зробіть так, щоб ніхто не бачив.

​Слова були адресовані охоронцям, що стовбичили за спиною короля. Ті мотнули головами в шоломах і поспіхом кинулися в бік дівчини, в чиїх очах застиг один-єдиний образ — лукавого князя.

​— Що... — я намагалася зібратися з думками. — Що ви з нею зробите?

​«Мерідіє, — в голові пролунав голос білявчика, — не смій так розмовляти з ним!»

​Це виходило за всі межі! Я не була дурною і чудово усвідомлювала, що наказ Карла мав на меті не допомогти причарованій дівчині, а виключно позбавити себе зайвих проблем.

​— Принцесо, — правитель Ламантії підійшов ближче, — з вашою знайомою не трапиться нічого поганого. Вона трохи відпочине й повернеться додому. А нам, — його інтонація враз стала вкрадливою, — слід поговорити. Ти ж не проти, Фантоме? — зверхньо поцікавився він.

​— Ні, Люцию.

​Люций?! Але ж це Карл, король Ламантії! Мов випущена стріла, в голові промайнула думка.

​— А-а-а, це, виходить, ти... Хоча неважливо, я все одно так і зрозумів, — загадково проказав демонисько. — Були в мене здогадки, але я гадав, що ти діятимеш обережніше. — Його вуста затремтіли й вигнулися в напівусмішку.

​— Тобі як нікому відома наша ситуація, — байдуже кинув Карл-Люций чи ким він там був.

​Тим часом, поки я спостерігала за розмовою цих двох, моя кузина Фламберта безслідно зникла. Роззираючись на всі боки, я намагалася розгледіти її, так, ніби могла просто не помітити дівчину, яка всього-на-всього заховалася за деревом.

​— Міро, — голосно покликав Фантом. — Я відійду, а ви, — він кивнув на чоловіка, — поспілкуйтеся. Упевнений, ти отримаєш багато відповідей.

​Мені хотілося схопити князька за грудки й добряче струснути, однак довелося приберегти це до кращих часів. Адже якщо я й справді отримаю відповіді, то, можливо, зрозумію його мотиви.

​Білявчик розтанув у повітрі — не просто пішов, а телепортувався.

​— Принцесо, я радий вас бачити, — чоловік навпроти мене виглядав напрочуд задоволеним, немов кіт, що спіймав жирну мишу.

​— Мабуть, я теж, — відказала невпевнено.

​— Присядьмо. — Рукою монарх указав на лаву.

​Я мовчки кивнула, рушивши слідом за ним.

​— То що тут взагалі відбувається? — зрештою запитала я, щойно ми сіли.

​— Мерідіє, я розкажу вам про одне пророцтво, — почав Люций. — Воно старе як білий світ. Чи є в ньому правда, чи це лиш вигадка, що прийшла до нас крізь століття — невідомо, — він розвів руками, відкинувшись на спинку лави. — Однак наші піддані схильні вірити в це пророцтво. Вони бояться, і якоюсь мірою я їх розумію.

​Мені здалося, що пояснення почалося аж надто здалеку.

​— Вибачте, кхм... — я закусила вуста. — Я б хотіла дізнатися, чому Фантом назвав вас Люциєм.

​— Терпіння, принцесо, — він виставив перед собою пальця. — Отже, на чому я зупинився? — чоловік злегка примружив одне око. — Пророцтво. Згідно з ним, кінець Ламантії настане з приходом до влади братів-близнюків. Вони — погибель величного королівства. Саме тому наше з братом народження приховували три сотні років. Світ знав Карла, але й гадки не мав, хто такий Люций.