29

***Міра***

​— Уважно тебе слухаю, — склавши руки на грудях, проголосила Фламберта.

​Мій рот повільно відкрився, щоб... а щоб що? Я не знала. Не вигадала ще. Моєю ціллю було просто вивести набридливу кузину на подвір'я, і ось ми тут — у королівському саду, де затуманювали мізки неймовірні аромати магнолії та троянд. Ну дійсно, Ламантія — чарівна країна. Якби не вся абсурдність ситуації, я б навіть замислилася над тим, щоб переїхати сюди назавжди. Але якщо мені доведеться виконати умови договору, то, певно, так і буде. Від цього усвідомлення стало трохи сумно.

​Увагу привернуло хмикання Фантома. Поки я занурилася у власні думки, він даремно часу не гаяв: демонська лапища лягла на руку моєї кузини.

​— Ти що це робиш?! — сполошилася я.

​— Вирішую нашу проблему, — чоловік клацнув пальцями.

​У ту ж мить від нього потягнулося рожеве, мов цвітіння сакури, марево — схоже на те, що було в Інферумі.

​— Ти зачаклуєш її?

Звісно, Фламберта ще та штучка, але ось так нахабно придушувати чужу волю... Хоча чому я дивуюся? Демонисько завжди так чинив, ну, принаймні зі мною.

​— Який гарний... — заспівала дівчина. Широко розплющеними очима вона дивилася на князька, мов на прекрасного принца, я б навіть сказала — на найсміливішу дівочу фантазію чи пак мрію.

​— А якщо хтось побачить? — я вирішила вказати на очевидне. Можливо, дехто не помітив, але ми все-таки були в саду, де інколи проходили гості свята.

​— Рибко, замість того щоб набридати, — кинув через плече чоловік, — краще дивися, щоб нам і справді не завадили. Будь на сторожі.

​— Ух! — пирхнула я, тупнувши ніжкою. Ну чому Фантом такий? Чому йому завжди потрібно командувати мною?

​Відійшовши від демона та кузини на кілька кроків, я роззирнулася навсібіч, вартуючи на сторожі.

​— Все! — переможно вигукнув Фантом. — Можемо повертатися на свято.

​— Неймовірний чоловік... — повсякчас голосила Фламберта. — Найпрекрасніший, найчарівніший, най... — вона потягнулася до обличчя князя.

​— А нічого, що тепер дехто схожий на зламану ляльку? — уїдливо запитала я, киваючи на дівчину, яка й справді виглядала мов божевільна.

​— Іншого виходу ми не маємо, тому рекомендую не звертати на це уваги. До того ж вона все одно тебе недолюблювала.

​— А ти звідки це знаєш? — я насупила брови. Чомусь мені знову здалося, ніби демону було відомо набагато більше, ніж він говорив.

​— Повертаємося на бал. — князь знову хотів ухилитися від прямого питання, проте цього разу я й не думала відступати.

​— Припини! — наказала, виставивши перед собою долоню. — Припини бути таким! Мені вже до біса набридло те, що ти маніпулюєш мною і примушуєш виконувати твої накази. Але ж нашому принцику цього мало, йому необхідно повністю все зруйнувати!

​— І що це я руйную? — перервав мене демон, рішуче закрокувавши в мій бік. Фламберта тим часом замріяно спостерігала за ним, хитаючи головою, ніби в трансі.

​— А ти не бачиш?! — я відступила, зіщуливши очі. — Подивися на неї, вона ж ненормальна! — палець указав на кузину, а потім я вдарила себе в груди: — Моє життя, почуття, бажання... ти ж навіть не враховуєш цього! Граєшся мною, примушуєш до весілля, брешеш, недоговорюєш... Цього замало?!

​— Мерідіє! — у блакитних очах спалахнув вогонь — чорний і потойбічний. — Ти знаєш рівно стільки, скільки повинна.

​— Ой, вибачте, — я театрально схилила голову. — Забула, що наш принцик вважає усіх своїми підданими. Він же у нас син... — вчасно прикрила рота долонею і зашепотіла сама до себе: — Ну, ми всі розуміємо чий, це не настільки важливо. А ось що справді важливо, так це те, що я більше нічого не робитиму, доки не дізнаюся: перше — для чого тобі цей артефакт? Друге — що він робить? Ну, і наша вишенька на торті — навіщо ти вирвав серце з грудей?

​— Я не буду відповідати на жодне з цих питань, — тихо, але досить грізно повідомив Фантом.

​— Прекрасно, тоді я йду.

​Подумки прикликавши водну стихію, я спрямувала її на білявчика.