28

​***Міра***

​Добряче попоївши, я вирішила, що стовбичити біля столу якось надто дивно. Ще подумають, ніби я ненажера — годі з мене й князька, який повсякчас зиркав спідлоба.

​— Далеко зібралася? — чоловік не змарнував нагоди смикнути мене за руку.

​Зітхнувши та повільно розправивши маленькі складочки на сукні, я ковзнула поглядом до пальців, що стискали моє зап'ястя.

​— Який же ти нав'язливий, — зауважила я, звільняючи руку з чужого захвату. — Сам же казав, що необхідно зайняти себе чимось, хоча особисто я за те, аби якнайшвидше познайомитися з Карлом.

​Поглянувши в бік монарха, мимохідь зазначила, що роззяв біля нього стало ще більше — злетілися, мов бджоли на мед. А ті, кого не надто цікавило товариство правителя, розбрелися залою: спілкувалися між собою, танцювали або попивали пунш, насолоджуючись закусками.

​— Мерідіє?! — дзвінкий жіночий голос змусив нас із князем синхронно повернути голови.

​Я б упізнала його із сотень інших, бо саме він свого часу приніс мені чи не найбільше проблем.

​— Не смій, — прошипів Фантом.

​— Мерідіє! — упевнено крокуючи до нас, гукала кузина Фламберта, притримуючи руками пишну спідницю своєї ніжно-бузкової сукні.

​Щелепа демона судомно стиснулася, а пальці на моїй шкірі натиснули сильніше, ніж того потребували обставини.

​«Ніхто не має знати, що це ти», — промайнула в голові думка, але вона була не моєю, ніби хтось вклав її мені туди магічним чином.

«​І що я маю робити? Як мені викрутитися?»

​«Думай, рибко».

​Тепер я зрозуміла, чия це була думка, точніше — хто вліз у мою голову.

​А тим часом кузина зупинилася прямісінько навпроти нас із князем. Округливши й без того велетенські очі, вона зачудовано позирала то на мене, то на Фантома. Хотіла щось запитати, але все ніяк не наважувалася. Хоча мені здається, вона просто не знала, з чого почати.

​— Як ти тут... — почала було дівчина, але різко стихла.

​— Вибачте, я вас вперше бачу, — напропалу брехала я із серйозним виразом обличчя.

​— Як же це... — на акуратних вустах заграла здивована посмішка. — Мерідіє, я ні з ким тебе не сплутаю.

​— Пані, — перетягнув на себе увагу демон, — моє ім'я — Фабіо де Ла'Круз, — чоловік галантно вклонився. — А це моя дальня кузина Карміна.

​— Я... я не розумію, — спантеличено залепетала Фламберта. — Мені здається, чи ви хочете мене ошукати? — прямо запитала вона.

​Ну все, такими темпами ми лише привернемо зайву увагу. А, ні, вже привернули: я помітила купку молоденьких панянок, які обмахувалися віялами й зацікавлено спостерігали за нашою розмовою.

​«Рибко, вдай, ніби тобі погано».

​— Що? — перепитала я вголос.

​— Карміно, тобі зле? — уміло зображаючи хвилювання, Фантом обережно торкнувся мого плеча.

​Він уже почав грати свою роль, а я щось геть розгубилася — терміново необхідно зібратися!

​— Голова запаморочилася... Певно, мені потрібно повітря, — замахавши біля себе долонькою, квапливо збрехала я.

​— Мерідіє, — не вгавала кузина, — не знаю, що тут відбувається, але мені це не подобається. Спершу ти зникла — десять років жодної звісточки! — а тепер я бачу тебе в компанії незнайомця, та ще й де? На прийомі у самого короля Ламантії!

​Ситуація повністю вийшла з-під контролю. Необхідно було позбутися товариства надокучливої кузини, але я зовсім не знала, як це зробити. Якби ж демонисько завчасно попередив мене про те, що я в Ламантії інкогніто, можливо, цієї ситуації й не виникло б!

​«Роби що хочеш, але вона має вийти на подвір'я», — подумки наказав Фантом.

​Скоса зиркнувши на демоняку, я непомітно видихнула й промовила:

​— Фламберто, я маю тобі дещо пояснити, але не тут. Ходімо, — кивнула на велетенські аркові двері.