22

***Міра***

​Притискаючи долоню до рота, я намагалася заспокоїти прискорене серцебиття. Те, що відбулося між нами з Фантомом мить тому, надто сильно вплинуло на мене. Страшно зізнатися, але мені це сподобалося. Навіть попри те, що я усвідомлювала одну просту істину: цього не мало трапитися.

​Демон дихав важко, уривчасто... Його долоні стискалися в кулаки — хаотичний рух, націлений на заспокоєння. Проте, дивлячись на князя, можна було зробити висновок: йому вкрай важко повернути контроль.

​— Пропоную забути, — я поглянула на чоловіка, шукаючи підтримки в його очах.

​Марно. Він старанно відводив їх, намагаючись не зустрічатися зі мною поглядом. Не через страх чи збентеження. Там було щось інше, поки що невідоме мені.

​— Більше це не повториться, — нарешті Фантом переміг власне сум'яття і спромігся вирівняти не лише спину, а й дихання. — Перевірка, яку ти, рибко, не пройшла, — нудотно спокійним голосом мовив він, поглянувши мені у вічі.

​Я бачила в них своє відображення: збентежену дівчину зі скуйовдженим ніжно-блакитним волоссям, тендітні плечі якої рвучко підіймалися та опускалися.

​— Перевірка? — сухо перепитала я, відчуваючи в цьому слові нахабну брехню. — Ти впевнений, що ця, як ти сказав, «перевірка», — я навмисно виділила останнє слово, — стосувалася мене, а не тебе? Просто мені здається...

​— Облиш, — чоловік урвав мене помахом долоні. — Тобі лише здається. А я погано спав цієї ніч, до речі, через тебе. Ось втома й вилилася у бездумний вчинок, про який я, безперечно, шкодую.

​— Чудово, — я повільно видихнула й начепила на обличчя фальшиву посмішку. — Я теж шкодую і не хочу повторювати цю помилку. Та знаєш, — протягнула, — гадаю, мені потрібно подихати повітрям.

​— Ходімо прогуляємось, — демон зробив крок назустріч.

​— Ні, — відступаючи, я ледь-ледь хитнула головою. — Без тебе. Просто я і мої думки.

​— Мерідіє, у мене немає ні часу, ні бажання шукати тебе по всій Ламантії.

​Слова Фантома були нічим іншим, як виявом недовіри.

Я гмикнула.

​— Ти ж у будь-якому разі знайдеш мене, де б я не була.

​— Але згаю на це дорогоцінний час, а мені б хотілося якнайшвидше закінчити...

​Він замовк, хоча нам обом було відомо, що демон хотів сказати.

​— Не переймайся, принцику. Я вийду заміж за Карла й віддам тобі твій проклятущий артефакт, тому що теж хочу якнайшвидше покінчити з цим.

​Не промовивши більше ні слова, я розвернулася й закрокувала до дверей. Ніхто не зупинив мене, не заперечив і не продовжив розмову, що радше скидалася на тягар, який жоден із нас не згоден був нести.

​Минувши коридор, я спустилася на перший поверх, де за дверима на мене чекала чарівна столиця Ламантії.

​На превеликий жаль, апартаменти, в яких ми розмістилися, розташовувалися в людному кварталі. А точніше — в самому центрі столиці, де, мов гриби після дощу, повиростали крамнички на будь-який смак: від лавок із травами й прянощами до модних ательє.

​Однак мене нічого нині не тішило: не хотілося ні їсти, ні пити, ні навіть веселитись — на душі зашкрябали кішки. І цей звук відлунював у вухах так, ніби хтось дряпав по склу — надто реально й до біса неприємно.

​Мене завжди тягнуло до води, оскільки лиш вона одна могла заспокоїти та втішити. Цей раз теж не став винятком.

​Занурена у власні думки, я не зчулася, як опинилася біля величного фонтана. Неймовірної вроди діва тримала в руках глечик, з якого хлюпала кришталево чиста вода.

​— Гарно? — зовсім поруч пролунав чужий голос.

​Я озирнулася. Переді мною стояла постать у чорному плащі. Натягнутий на самісінькі очі каптур приховував обличчя, але, судячи зі статури та низького баритону, це точно був чоловік.