3

​***Міра***

​Шантаж, весілля з незнайомцем, маніпуляції, пов'язані з родиною, — ось якою була наша розмова з Фантомом. Чи варто було її продовжувати? Я подумала, що ні, й не вигадала нічого кращого, ніж скористатися магією. Подумки прикликала водну стихію, що бриніла в мені нестримними вібраціями; на кінчиках пальців з'явилося приємне поколювання — так було завжди, коли я користувалася магією.

​— Мені вже час, — процідила крізь зуби, направляючи долоню на свого незваного гостя. А тоді лукаво підморгнула: — Освіжися трішки, не завадить!

​Тієї ж миті демона огорнула шалена хвиля, що вирвалася на волю з моєї руки. Її ніжно-блакитні бризки летіли навсібіч, даруючи справжню свіжість. Однак дехто так не вважав: водна стихія відкинула Фантома на кілька метрів. Звісно, він цього не очікував, тож навіть не встиг згрупуватися й покотився прямісінько до стіни, мов той самий колобок із казки.

​Можливо, я б і посміялася, бо нині самовпевнений демон нагадував мокре курча (тільки не пищав тоненьким голоском), але вирішила, що й цього вдосталь. Тим часом чоловік спробував підвестися. Я не чекала — шуснула до дверей, повсякчас озираючись. Боялася, що не встигну зникнути до того, як цей пришелепкуватий кинеться услід за мною. На щастя, я була швидкою: за життя навчилася рятуватися втечею. А все через небажання грати за чужими правилами. Бути пішаком на шаховій дошці в інших гравців мені ніколи не подобалось.

​— Стій! — несамовито горлав демон. — Я однаково тебе наздожену!

​Куди й поділися всі його зверхність та веселощі. Що-що, а виводити з рівноваги я вміла чи не найкраще — талановита Міра. Опинившись на подвір'ї, я квапливо роззирнулася. Не хотілося залишати рідне озерце, але що поробиш? Це не перша моя втеча і, можливо, не остання. Підібравши поділ сукні, я гайнула до лісу. Ось вам і плюс життя за межами поселення — завжди є можливість накивати п'ятами.

​Бігла, мов шалена білка. Відчувала на якомусь підсвідомому рівні, що Фантом недалеко. На диво, я не чула його в себе за спиною — там панувала тиша, дзвінка і якоюсь мірою лякаюча. Тобто хвилину тому він кинувся за мною, а нині його немає? Розумна думка прийшла надто пізно. Аби ж я більше дослухалася до власних відчуттів... Та й про магію ніколи не слід забувати.

​— Рибко... — переді мною з'явилася постать білявчика, немов вискочив із повітря.

​Ага, звісно, певно він вкотре скористався телепортацією. Скільки ж здібностей у цього хитрого демона! Врізавшись у тверді груди, я різко спинилася. Зметикувала, що не маю часу на довгі роздуми, і рвонула вліво, але мене перехопили, наче тваринку. Фантом схопив мене за талію й — ну, тут я була просто в дикому шоці — закинув через плече та поніс назад до будинку.

​— Ти що собі дозволяєш?! — верещала я, гупаючи кулачками по широкій спині.

​А йому хоч би що — продовжував рухатися в обраному напрямку. Якщо всі демони такі ненормальні, то уявляю, як моя подружка Лі намучилася зі своїм Фантиком, поки не закохалася в нього. Але ж у мене геть інша ситуація! Цей князь розбитих сердець — не моя істинна пара. І навіть якби усі зірки склалися в одну тонку лінію й напророкували нам спільне майбутнє, це неможливо. Бо князь не в змозі покохати: він, як і всі демони, народився з каменем замість серця, але вирішив, що не бажає підкорятися долі, вирвав його з грудей та надійно заховав. А все тому, що поряд зі своєю істинною парою воно могло ожити, зробивши свого господаря залежним від цього зв'язку. А залежність, на думку Фантома, була слабкістю.

​— Мерідіє, — чоловік знову назвав моє справжнє ім'я (втретє чи вчетверте, хто ж його рахує), — я завжди знайду тебе. Ти не можеш втекти, тому раджу підкоритися і зробити те, що велю.

​У цю мить я зрозуміла: мені необхідно діяти тонко. Перш за все — удати покору, а потім здиміти, щойно з'явиться така нагода. Тим паче, у мене був могутній артефакт — талісман самого князя розбитих сердець, про який він поки що так і не згадав. Нехай і надалі не згадує.