РОЗДІЛ 24. Обійми мене…

РОЗДІЛ 24. Обійми мене…

Кімната дівчинки, розташована на третьому поверсі, виявилася просторою та сонячною. Світлі витончено різьблені меблі, ніжно-рожеві тони оббивки і драпірування, величезний пухнастий білий килим на підлозі, маленькі диванчики з безліччю подушок веселих кольорів і багато-багато-багато іграшок. Глаша ахнула від захоплення — здалося, що потрапила в апартаменти юної принцеси з чарівної країни. Хоча чому «здалося»? Лаймієта, можливо, якраз і є принцесою. Адже вдалося з’ясувати, що батьком дитини є хтось із трьох чоловіків, в числі яких король. Проте хто б не був батьком дівчинки, очевидно одне: він свою дитину любить і балує.

Величезна кількість іграшок, знайдена в апартаментах Лаймієти, була Глафірі на руку. Чим їх більше, тим довше і нудніше буде розкладати їх по місцях. Але на розчарування Глаші в кімнаті панував ідеальний порядок. Однак даремно розчарувалася — проіснував він недовго. Лаймієта, як добра господиня, вирішила продемонструвати гості всі свої багатства — дістала з комодів і шафок пірамідки і кубики, плюшевих звірят і ляльок, лялькові меблі, посуд і одяг, і цілі лялькові будинки. Невдовзі в кімнаті не було куди нозі ступити. Лаймієту такий стан анітрохи не засмучував. Вона весело носилася між завалами іграшок і безперервно щебетала, розповідаючи, як звуть ляльок, що вони люблять, що не люблять і який у них характер. Коли хаос досяг свого апогею, Глаша вирішила — пора починати операцію по провалюванню конкурсу.

— Мені сподобалося, — м'яко посміхнулася вона. — Але скоро нам із тобою потрібно буде повертатися, а залишати кімнату в такому безладі не можна. Тому, доведеться всі іграшки акуратно розставити по місцях.

Личко дівчинки в момент стало сумним, що не могло не порадувати. Схоже, Глаша вгадала: Лаймієта, як і всі діти, не любить прибирати.

— Може, потім? — хитро посміхнулася дівчинка.

— Ні, — Глафіра була непохитна. — Не можна залишати все як є. Якщо до кімнати хтось зайде, він запнеться, впаде і переламає ноги.

Дитина тяжко зітхнула:

— Ось і тато завжди так говорить, — і знехотя почала розтягувати іграшки по кутах.

Глаша стежила, щоб Лаймієта не лінилася і розкладала речі охайно, а не просто звалювала в одну купу. І та зовсім зажурилася. Ще б пак: обсяг робіт був неосяжний. В якийсь момент, щоб хоч якось урізноманітнити нудне заняття, малятко почало тихенько наспівувати. Глафіра вухам своїм не повірила. Тоненький дитячий голосок старанно і самовіддано виводив:

— Обійми мене, обійми мене, обійми...

Хоча чого дивуватися? Крайс і сам підсів на земну музику і дитя підсадив. Але що за пісню він дає слухати дитині? Не міг щось більш підходяще за віком підібрати? Глафіра почала посилати серію уявних зауважень на адресу хромейстера, але на середині припинила. Взагалі-то, вина Крайса не така і велика. Адже саме Глаша і постаралася, щоб у списку відтворення містилося всього кілька мелодій. Так що вибір у хромейстера був не великий.

— ...так лагідно, і не пускай... — зворушливо тягнула Лаймієта, кружляючи по кімнаті з лялькою в руках.

Ніжний голосок точно відтворював ноти. Дивно, звідки у дівчинки такий чудовий слух, якщо з дитинства їй доводилося чути тільки місцеву брязкотючу музику.

— ...обійми мене, обійми мене, обійми​​...

Глаша мимоволі замилувалася крихіткою. Дуже кумедне малятко. Тільки текст композиції аж надто дорослий.

— Лаймієто, а ти інші пісні знаєш?

— Знаю, — охоче відповіла дівчинка, — але мені ця подобається найбільше. — І продовжила копіювати Вакарчука: — ...твоя весна прийде нехай...

— А які ти знаєш?

— «У мене немає дому», «Квіти у волоссі» і «Холодно».

Все ясно — вміст плеєра.

— А які-небудь не земні, а ваші?

— Мені земні більше подобаються. ...і от моя душа… складає зброю вниз...

Маленьку можна зрозуміти.

— А давай ми з тобою іншу пісеньку вивчимо, — запропонувала Глаша.

Якщо вже дитина так любить земні пісні — нехай співає. Але що-небудь відповідне до віку. Глафіра спробувала пригадати якусь дитячу пісеньку. На думку чомусь спала «Бджілка».

— Запам'ятовуй, — Глаша заспівала: — Жу-жу-жу, маленька бджілка, жу-жу-жу, з листа на гілку, жу-жу-жу, я з бджілкою дружу...

Лаймієта старанно повторила. А потім глибокодумно прорекла:

— Взагалі-то, мені тато розповідав, що бджоли мають жало і треба бути з ними дуже обережною.

Розумний у дитини батько. Тут і не посперечаєшся.

— А хто твій тато? — питання вирвалося саме собою.

Насправді Глафіра давно палала від цікавості дізнатися, чия ж усе-таки дитина перед нею. Але намагалася себе переконати, що їй абсолютно все одно.

— Мені не можна говорити, — хитро посміхнулася Лаймієта.

Зрозуміло: дівчинку попросили мовчати, щоб ускладнити конкурсанткам життя. Одна справа няньчитися з дочкою інструктора з фітнесу або масовика-витівника і зовсім інша справа з принцесою.

Ну і добре, Глафіра теж вміє хитрувати.

— Говорити не можна, а головою кивати можна? — невинно поцікавилася Глаша.

— Головою можна. Про голову мені нічого не забороняли, — розсміялася мала.

— Тоді пограємо в таку гру: я задаю питання, а ти киваєш, якщо відповідь так, або качаешь головою з боку в бік, якщо ні.

— Гаразд.

— Твого тата звати Крайс?

Лаймієта заперечливо похитала головою. І чому відразу від серця відлягло? Ех, все-таки, схоже, Глафіра захопилася цим усміхненим любителем земної музики. Вирішивши обміркувати цю тривожну думку пізніше, Глаша продовжила гру:

— Твого тата звати Бріус?

Малятко знову хитнуло головою. От і все. Батька Лаймієти визначено — методом виключення залишається король. А значить, перед Глафірою — принцеса. Взагалі-то, можна було здогадатися про це і за характером дівчинки. У ній відчувалося благородство. Пустотлива, рухлива, невгамовна, але при цьому вихована і розумна. Жодних дурних примх. Та й взагалі, дівчинка була на рідкість милим дитям. Справляла гарне враження з першої хвилини. Дивлячись на таких крихіток, починаєш замислюватися про шлюб та власних дітей. Десь в глибині душі Глафірі навіть шкода стало, що змусила Лаймієту займатися нудною справою. Глаша вирішила їй трохи допомогти, і між іншим продовжила навчати пісеньці про бджілку.