РОЗДІЛ 12. Кількість братів

РОЗДІЛ 12. Кількість братів

Лазарет знайшовся всього в десяти хвилинах ходьби від палацу. Дорогою Крайс розважав Глафіру місцевими медичними байками, і вона ніяк не могла підібрати підходящий момент, щоб почати делікатну розмову.

Коли підійшли до будівлі з яскравими блакитними стінами і синім дахом, яка і виявилася лікарнею, Глаша до потрібної теми так і не підступилася. Довелося відкласти її на зворотну дорогу.

Усередині лазарет виглядав іще яскравіше, ніж зовні. Зовсім не був схожий на медичну установу. Обшиті деревом стіни, величезні вікна від підлоги до стелі з видом на сад, легкі плетені меблі, багато зелені.

Палата Барби і Ядаліни була на другому поверсі. Крайс провів Глашу до дверей, а сам примостився в крісло:

— Почекаю тут. Не буду бентежити дівчат неочікуваним візитом. Передавай привіт.

Глаша кивнула і тихенько прочинила двері, щоб не розбудити хворих, якщо вони раптом задрімали. Але дівчата не дрімали. Були зайняті куди більш цікавою справою: Барба — манікюром, а Ядаліна — педикюром. Глаша поспостерігала за ними близько хвилини — дивно, однак, дівчата хворіють.

Барба поворушила розчепіреними пальчиками і подула на руки:

— Яді, як тобі блідо-рожевий? — поцікавилася вона, демонструючи сусідці по палаті результат своєї праці.

Яді? Дівчата, схоже, здружилися.

— Темно-рожевий тобі личитиме більше, — навіть не глянувши на блондинку, відповіла Ядаліна.

— Думаєшь? Гаразд, зараз перефарбую.

— Дівчата, привіт! — означила свою присутність Глаша.

Як по команді, дівчата шмигнули в ліжка, швидко сховавши під ковдрами не просушені до кінця нігтики. Мабуть, спрацював умовний рефлекс. При цьому Барба кілька разів чхнула, а Ядаліна надривно закашлялась. Однак наступної миті білява красуня видихнула з полегшенням:

— Яді, та це ж Глаша. Хибна тривога.

Тобто спектакль із чханням призначався для медпрацівників? Дівчата, виявляється, давно одужали, а тепер просто симулюють. Ось чому у них така затяжна форма ГРЗ.

Ядаліна продовжувала кашляти, виразно поглядаючи на сусідку по кімнаті. Але Барба її безмовних натяків не сприйняла:

— Вона нас не видасть. Правда ж?

— Не видам, — запевнила Глафіра.

Цікаво, навіщо дівчата симулюють? Адже обидві збиралися усіма силами зваблювати Ендрю. Чи сподіваються, що він пожаліє нещасних хворих, а від жалю до любові рукою подати?

— Глашо, проходь, — проявила гостинність Барба. — Хочеш яблуко? — вона вказала на вазу з фруктами, що стоїть на тумбочці: — Нас тут вітамінами загодували.

На плоди Глафіра не звернула уваги, а от пропозицією пройти скористалася. Сіла на стілець поруч із ліжком Барби і поцікавилася:

— Ви не хочете в театральному конкурсі взяти участь? У нас ролі вакантні залишилися.

Ядаліна знову красномовно розкашлялася.

— Ні-і, — похитала головою Барба. — Ми ж хворіємо.

І весело розсміялася.

— А як же принц Ендрю? — лукаво підняла брову Глаша. — Він за вами скучив.

— У труні ми цього вашого принца Ендрю бачили, — набридло кашляти Ядаліні.

— Розумієш, Глашо, ми тут з Яді поки хворіли, подумали-подумали і зрозуміли… Його Світлість, він… — Барба смішно скривила обличчя, — …не дуже. Я собі принца зовсім іншим уявляла. А Ендрю такий… ніякий, ну… окуляри ці… худий… і зарозумілий. І потім я зрозуміла, що за Академією скучила, за хлопцями, за викладачами, навіть за ректором. Та й, взагалі, Яді каже, рано мені ще заміж. Спочатку треба освіту здобути.

Глаша з Ядаліною була абсолютно згодна. А от цікаво, чому вона сама залишила спроби вийти заміж за принца?

Барба, ніби прочитавши з думок Глаші питання, почала відповідати:

— Яді каже, у неї в її світі перспективи ще крутіші, ніж тут. Їй зовсім трішки залишилося, щоб Верховного звабити. Він уже навіть її один раз на побачення запрошував.

— Два, — з гордістю виправила Ядаліна.

— Глашо, може, все-таки будеш яблуко? — Барба простягнула Глафірі фрукт і сама теж пригостилася.

Ядаліна послідувала прикладу, і дівчата з веселим хрускотом знищили три зелених плода. Як же добре, що у двох красунь все добре. Ех, ще б проблема Зурім вирішилася також легко.

Глаша розповіла останні новини, потім побажала дівчатам якнайшвидшого одужання, але не раніше, ніж закінчаться конкурси, і вийшла з палати.

Крайс піднявся назустріч.

— Ну як, переконалася, що у Барби з Ядаліною нічого страшного? — посміхнувся він. — Звичайна ГРЗ.

— Я б навіть сказала не ГРЗ, а ЗХ, — відповіла Глаша. — У нас так цю хворобу називають.

— А що таке ЗХ? Запальна хвороба? — здогадався Крайс.

— Угу, — кивнула Глафіра, хоча взагалі-то, мала на увазі іншу розшифровку абревіатури: запалення хитрості.

Назад до палацу поверталися не поспішаючи. Глаша спеціально йшла настільки повільно, наскільки це було можливо. Шукала підходящого приводу для розмови, заради якої і починався весь похід. Їй не хотілося, щоб Крайс неправильно витлумачив мотиви Зурім. Все-таки хлопцям, мабуть, не так легко зрозуміти, що значить для жінки материнство. Тому вирішила зайти здалеку. Дуже здалеку.

— Крайсе, ти любиш дітей?

Схоже, питання здалося йому несподіваним. Він навіть трохи пригальмував. Помовчав кілька секунд. Потім його погляд потеплішав, а губи розпливлися в широченній усмішці.

— Люблю. Хочу, щоб у нас було мінімум троє.

Щоки спалахнули, коли зрозуміла, як її питання витлумачив Крайс. Від цього «у нас» защеміло серце. Картинка перед очима постала мимоволі. Глаша навіть похитала головою, щоб її прогнати, але не вийшло. Дитя років п'яти на руках у Крайса. З неслухняними вихорами і посмішкою з ямочками на щоках, точнісінько як у тата.

— Я абсолютно не про це, — вона опустила погляд. — У мене до тебе серйозна розмова. Дуже серйозна. Про Зурім.