РОЗДІЛ 7. Печера, що світиться

РОЗДІЛ 7. Печера, що світиться

Крайс відв'язав зебр і підвів одну з них до Глаші.

— Пішки ми доберемося до печери тільки вранці, — пояснив він.

— То, може, варто перенести екскурсію на денний час?

— Ні. У шахті з самосвітними мінералами треба побувати саме вночі. В цей час доби вона особливо гарна.

Глафіра подивилась на конячку, яку вона мала осідлати, з легким побоюванням. Подорож верхи хоч і виглядала заманливо, але ще свіжі були спогади про дикий забіг на божевільній тварині.

— Це Розінда. Найбільш поступлива і ніжна дівчинка, — запевнив Крайс, моментально простеживши хід думок Глаші.

Конячка на знак згоди схилила голову і боязко тикнулася мордою в руку. Такий милий жест. Глафіра у відповідь погладила зебру по шиї і та стала лащитися, майже як кішечка.

Крайс зрозумів, що контакт встановлений, і, ніжно обхопивши Глашу за талію, підсадив у сідло.

— Ти ж обіцяв без дотиків, — обурилася вона.

— За винятком випадків крайньої необхідності, — викрутився Крайс.

Сам теж скочив у сідло і віддав своїй зебрі наказ рухатися вперед. Глаша рушила за ним. Спочатку міцно трималася за кіски і була напоготові, але Розінда виявилася напрочуд слухняною і, головне, тямущою конячкою. Уловлювала найменші команди. Вона швидко зрозуміла, що її завдання — просто скакати поруч із другою зеброю. І у Глаші з'явилася можливість розслабитися і милуватися вечірніми пейзажами Дарліта.

Сонце вже сховалося за горизонтом, залишивши після себе багрянцем пофарбований небосхил. Зробилися помітними перші зірки. Вітру не було, повітря ледь-ледь колихалося. Природа готувалася до сну. Глаша любила сутінки за їх умиротворення і тишу. Одна тільки думка не давала спокою: чи не сполошилася Зурім після ефектного номера фокусника зі зникненням двох добровольців. Якщо Глаша довго не буде повертатися, подруга може забити на сполох. І так останнім часом вона трохи сама не своя.

— За Зурім не турбуйся, — знову вгадав думки Глаші Крайс. — Сильвій її попередить, що ти на екскурсії.

Тривога вмить зникла. Глафіра змилостивилася і подарувала супутнику вдячну посмішку. От він який — все передбачив. З його організаторськими здібностями не конкурси для наречених проводити, а країною управляти.

 — А ви з Сильвієм дружні, — зауважила Глаша.

Взагалі-то, це було трохи дивно, але в даному конкретному випадку — корисно подругам. Глафірі сподобалося не тільки те, що Зурім буде попереджена, а й ким вона буде попереджена. Слово за слово — глядиш, знову репетирувати почнуть, і можливо не тільки примірку взуття, а й фінальний епізод — поцілунок.

— Так, ми з Сильвієм росли разом, — пояснив Крайс. — Дружимо з дитинства.

Мабуть, Бріуса зрозуміти можна. Якби Глаша росла разом із Крайсом, то будь вона хоч тисячу разів принцесою, а він анітрохи не королівської крові, то все одно дружила б із ним. У цьому хлопці зосереджено стільки чарівності і позитиву, він випромінює таку впевненість, силу і благородство, а його іронія в поєднанні з гострим розумом — це, взагалі, вражаючий коктейль. А ще він рідкісний меломан і посміхається так, що можна закохатися, що Глаша благополучно і зробила на свою голову.

— У дитинстві ми часто з Сильвієм каталися на зебрах цими полями. Любили нестися вскач наввипередки.

— І хто перемагав?

— Я, — розсміявся Крайс. — Я ж старший. Насправді ні, це були не змагання. Не важливо, хто переможе, захоплює сам процес. Зебра може стрімко розвинути швидкість. Божевільні відчуття. Наче летиш. Не хочеш спробувати?

— Ні.

Знала Глафіра ці невимовні відчуття. Одного разу вже довелося прокотитися з шаленою швидкістю на скаженій тварині.

— Це зовсім інша конячка, — Крайс зрозумів, про що думає Глаша. — Віддана наїзникові. Вона скоріше собі м'язи скрутить, ніж дозволить вершнику впасти. І до того ж, я весь час буду поруч — підстрахую, раптом що.

Ех, умів Крайс переконувати. Ці безкраї луки під куполом безкрайнього зоряного неба вабили нестися з шаленою швидкістю. Нескінченний простір окриляв.

Крайс зрозумів, що Глаша готова, і пустив свою зебру галопом.

— Наздоганяй, — крикнув він, — тільки тісніше пригорнися до шиї.

І Глафіра, підкоряючись пориву, теж дала команду своїй конячці набирати швидкість. Через хвилину вона порівнялася з зеброю Крайса.

Зірки проносилися все швидше і швидше, вітер свистів у вухах, адреналін зашкалював — дійсно відчуття польоту. В голові спливли слова пісні з юності: тільки небо, тільки вітер, тільки радість попереду... У той момент здавалося, що так і буде.

Зменшили швидкість тільки тоді, коли луки змінилися горбистою місцевістю. Біля підніжжя одного з пагорбів Крайс запропонував спішитися. Акуратно зняв Глашу з зебри, прив'язав тварин до деревця і повів екскурсантку до величезного отвору, з якого випромінювалося світло. Глафіра здогадалася, що це і є вхід до печери з самосвітними мінералами.

Печера починалася досить широким коридором, стіни якого світилися, але не вражали — точно такі самі були в палаці. Глаша вже до них звикла. Але варто було минути коридор — ахнула. Перед очима постало вражаюче видовище. У величезному залі, високому настільки, що не видно стелі, світилося все: розташовані повсюди під стелею суцвіття сталактитів, спрямовані вгору скупчення величезних сталагмітів, стіни, підлога і водойма, що ділила простір на дві частини. Глафіра і не підозрювала, що в природі існує стільки відтінків синього і фіолетового.

Перші десять хвилин вона навіть говорити не могла від захоплення. І тільки поблукавши по залу, помацавши все руками, вона, нарешті, заспокоїлася настільки, що змогла задавати питання. Крайс охоче відповідав. Розповів, як добувають і де використовують мінерали. А от як вони утворилися, він не знав, як, втім, і будь-хто в Дарліті.