Розділ 4: Уляна

Виклик пролунав у самісіньку тишу вечора. Підозра на пожежу у багатоповерхівці — запах диму в під’їзді.
Пожежна машина й швидка підкотили майже одночасно.

Арсеній першим вискочив та глянув нагору. Ні полум’я, ні клубів диму — лиш легкий запах гару, що ледь тримався в повітрі.
Огляд зайняв кілька хвилин. Нічого небезпечного: на другому поверсі хтось спалив тост у старенькій тостерниці. Господар нервово вибачався, махаючи руками й обіцяючи купити новий.

Арсеній спустився вниз і мало не зіштовхнувся на виході з Уляною.

— Підтверджено, — сказала вона, злегка посміхаючись. — З небезпечного тільки пересмажений хліб.

— Ну що ж, ще одна врятована багатоповерхівка, — жартівливо відгукнувся Арсеній.

Він на мить затримав на ній погляд і не стримав легкої посмішки.

— Знаєш, я думав, що ти після першої ж зміни від нас утечеш. Без прощань.

Уляна примружила очі й хмикнула:

— А що, знайшли вже когось кращого на моє місце? Хотіли швиденько списати?

Арсеній знизав плечима, стримуючи сміх:

— Та ні. Тепер доведеться звикати. Вижила — значить своя.

— Готова витримати ще пару таких “героїчних викликів”, — підхопила вона настрій. — Лиш би не від вмілого тостера.

Арсеній кивнув на двері під’їзду:

— Головне, щоб не довелося викликати спецназ проти чергової кухонної катастрофи.

Їхні погляди на мить перехрестилися — легкість, щире тепло й щось ще, ледь вловиме, пробігло між ними.
Далі пролунала команда збиратися, і кожен знову повернувся до своєї ролі.

---

Ранок зустрів Уляну слабким світлом, що просочувалося крізь важкі фіранки. Вона прокинулася без будильника — за звичкою, виробленою місяцями роботи в швидкій. Сон короткий, але достатній, щоби зібрати сили.

Квартира була маленькою, скромною, але затишною. На кухні ще залишався запах вечірнього чаю з м’ятою.

Уляна швидко одягла спортивні штани й футболку й кілька хвилин присвятила розминці — м’які рухи, потягування, невелика зарядка, щоб тіло прокинулося разом із думками.

Потім — душ. Гаряча вода стікала по плечах, змиваючи залишки сну й напруги.

Вийшовши, вона на мить зупинилася перед дзеркалом. Світле, пряме волосся, стильне каре — ще вологе — обрамлювало обличчя. Зелені очі здавались спокійними, уважними, трохи задумливими.

Її зовнішність часто вводила в оману: тендітна, з тонкими зап’ястками, легка постава, майже дитяча шкіра без прикрас. Та всередині — сила, гартована викликами.
Ці руки рятували, ці очі бачили надто багато, щоби вважати її просто «милою».

Вона не вважала себе красивою в класичному сенсі — але в її погляді була впевненість. І тиха, стримана гідність.

У дзеркалі вона мимохіть глянула на своє відображення: загартоване обличчя без макіяжу, на тіло, справді тендітне, як і подумав той рятувальник. Але тіло людини, яка працює руками, тримає носилки, рятує. Сильне тіло. Сильне та витривале. Не ідеальне з обкладинки журналу — справжнє.

На кухні вона швидко збила омлет із двох яєць, нарізала кілька червоних помідорів і огірків, підсмажила шматочок цільнозернового хліба на сухій пательні.
Сніданок був простим, але поживним — сили будуть потрібні.

Уляна сіла за стіл, схилившись над тарілкою, і кілька хвилин їла повільно, вдячно.
Тільки потім налила собі каву — міцну, чорну, без цукру — і дозволила собі коротку паузу.

З кухонного вікна відкривався вид на місто. Харків, її Харків. Поранений, але живий.

Уляна притулила долоні до чашки і відчула, як тепло повільно розливається всередині.
Сьогодні буде непростий день. Але вона була готова.