Розділ 71: Під запахом хвої

Ранкове повітря було свіже й хрустке, з ледь відчутним запахом хвої. Лев загальмував на узбіччі й вимкнув двигун. Сосновий ліс стояв тихий і величний, лише верхівки дерев ворушились від легкого вітру.

— Все, прибули, — сказав він, повертаючись до дівчат. — Грей, давай, час підкорювати простори.

Ззаду, нетерпляче скрипнувши лапами по сидінню, підскочив Грей. Хвіст обертом, очі горять — чиста енергія. Як тільки Лев відчинив дверцята, пес стрілою вискочив на ґрунтову доріжку, різко зупинився, підняв морду й глибоко вдихнув.

— Йому тут явно подобається, — усміхнулась Уляна, застібаючи куртку.

— А кому б не сподобалось, — відповіла Юля, вдихаючи аромат хвої. — Після міського смогу це просто бальзам.

Вони рушили вузькою стежкою, вкритою м’якою хвоєю. Сонце пробивалось крізь крони, малюючи на землі золоті плями. Грей біг то попереду, то повертався й торкався носом руки Лева, ніби переконуючись, що всі поруч.

— Ти часто сюди приїжджаєш? — спитала Уляна.

— Не так часто, як хотілося б, — знизав плечима Лев. — Але коли мозок починає закипати, тільки тут можу вимкнути думки.

— Це в тебе зараз той випадок? — підморгнула Юля.

— Аякже, — посміхнувся він. — Після вчорашнього планування мені потрібна була терапія у вигляді сосен і собаки.

Вони йшли неспішно, розмови перескакували з теми на тему: від дитячих спогадів про зимові прогулянки до улюблених фільмів. Юля розповідала, як у дитинстві ліпила снігові фортеці, Уляна — як намагалася «рятувати» бездомних кошенят, ховаючи їх у шафі від батьків.

— А ти, Леве? — запитала Юля. — Чим ти займався в дитинстві?

— Лазив по деревах і падав із них. Дуже дисциплінований був хлопець, — серйозно відповів він, і вони всі розсміялися.

Грей тим часом знайшов гілку й гордо приніс її Леву. Той кинув її подалі, і пес рвонув уперед, здіймаючи хвилю хвої.

— Як думаєш, — тихо промовила Уляна, коли вони залишились на кілька кроків позаду Лева, — у нас справді вийде?

— Вийде, — впевнено відповіла Юля. — Ми вже пройшли половину шляху.

— Але найскладніша половина попереду, — додав Лев, почувши їхню розмову, не озираючись.

— Ну, — усміхнулась Юля, — зате ми тепер команда. А з командою і сосновий ліс пахне інакше.

Вони пройшли ще кілька хвилин у тиші, слухаючи, як вітер співає в кронах і як Грей радісно шарудить у кущах. 

— Я з ним пробіжусь, — усміхнувся Лев. — Ви тут відпочиньте.

— Ми й не планували марафон, — відповіла Юля, а Уляна тільки кивнула, зручно засунувши руки в кишені.

Вони залишилися удвох, і ліс відразу наповнився їхнім спокійним кроком і легким шелестом хвої під ногами.

— Ти знаєш, я так рада бачити тебе… от саме таку, — сказала Юля після паузи. — У тебе в очах світло. Я бачу, що Арсен тобі не просто подобається. Він для тебе — дім.

Уляна трохи усміхнулась, опустивши погляд на стежку:
— Мабуть, ти права. З ним у мене відчуття… як після довгого дня повернутися туди, де тебе чекають. Без питань, без вимог — просто чекають.

— Це безцінно, — кивнула Юля. — І ти йому так пасуєш. Ви навіть у мовчанні звучите в унісон.

— А ти з Левом? — запитала Уляна.

— Лев… — Юля розсміялася м’яко. — Знаєш, він іноді робить вигляд, що у нас усе випадково складається, але я бачу, скільки в ньому турботи. І я ціную кожну дрібницю. Навіть, коли він просто наливає мені каву, він це робить так, ніби дає мені частинку себе.

— Значить, ми обидві знайшли тих, хто вміє любити по-справжньому, — сказала Уляна.

Вони подивилися одна на одну і обидві засміялися. Не гучно, а так, щоб у сміху було тепло, як у ковдрі після морозного дня.

Десь неподалік залунав гавкіт — Грей щось знайшов. За мить з-за дерев з’явився Лев із гілкою в руках і усмішкою, яка, здавалося, могла освітити весь ліс.
— Він вирішив, що це нам у подарунок, — пояснив Лев, киваючи на пса.
— Ідеально, — сказала Юля. — Тепер у нас є символ цієї прогулянки.

І тут просто над ними проскочила білка, впустивши шишку прямо під ноги Уляні. Грей, звісно, вирішив, що це нова гра, і з гавкотом кинувся за хвостатою порушницею, здіймаючи хмару хвої.
— От і розваги, — засміявся Лев, підбираючи шишку. — Ще один трофей у колекцію.
— З таким темпом ми повернемось додому з цілим мішком, — підморгнула Юля.

Вони рушили далі — втрьох, у компанії щасливого хаскі, під запах хвої, із шишкою та гілкою в руках і з відчуттям, що сьогодні все саме так, як має бути.

---

Коли вони повернулися до машини, у багажнику вже лежали трофеї — гілка від Грея й кілька шишок. Пес, втомлений, але щасливий, влаштувався на задньому сидінні, поклавши голову на лапи.

Дорога назад була тихою, але тою приємною тишею, коли ніхто не почувається зобов’язаним щось казати. Лише звук двигуна, ледь чутна музика й відблиски вечірнього сонця на склі.

На прощання біля під’їзду Юля обійняла Уляну міцніше, ніж зазвичай:
— Нам треба частіше так вибиратися.
— Із задоволенням, — усміхнулась Уляна, погладивши Грея по голові. — Він теж, бачу, не проти.

Лев підняв руку на прощання й поїхав, а в повітрі ще трохи тримався аромат хвої, змішаний зі сміхом, що лунав кілька годин тому в лісі.