Розділ 67: Мої двоє

Ранкове сонце ще не піднялося повністю — тільки ніжне світло лягало на дахи та дерева. Байк Уляни тихо підкотився до знайомих воріт. Вона вимкнула двигун, зняла шолом і вдихнула прохолодне повітря, у якому вже відчувався запах дому. Їхнього дому.

Від кроків по гравію в глибині двору піднялася сіро-біла тінь. Грей.

Він завмер на мить, наче впевнювався, що це справді вона, а потім різко зірвався з місця. Лапи глухо вдаряли об землю, хвіст розсікав повітря, а в очах — та сама безумовна радість, яку не сплутаєш ні з чим.

— Привіт, мій красунчику, — Уляна нахилилася, і Грей майже збив її з ніг, упершись лапами в коліна.

Від нього тягнуло нічною прохолодою й шерстю, а подих був гарячий, із тихим підскулюванням. Він торкався її обличчя мокрим носом, облизував руки, притискався всім тілом.

— Знаю, знаааю… — сміялася вона тихо. — Я ж повернулася.

Вона помітила: очі у нього радісні, але десь глибше — тривожний відтінок. Він бігав від неї до дверей дому, потім знову повертався, наче хотів сказати: "Ти хороша, але я чекаю іншого."

— Знаю… Його немає вдома, — сказала Уляна, погладжуючи його по шиї. — Але я подбаю про тебе.

Довелося вмовляти хвилин п’ять, перш ніж він перестав сідати біля воріт і погодився зайти всередину разом з нею.

Грей побіг до дверей і знову до неї, озираючись. Його погляд ніби питав: “А він? Де він?”

— Він ще в лікарні, — пояснила вона, погладжуючи його по шиї. — Але скоро повернеться.

Вони зайшли разом. Дім зустрів тишею і знайомим запахом кави, який ще вчора залишився в повітрі. Грей ліг на килим у вітальні, але час від часу підводив голову й дивився на двері.

Уляна нахилилася, дістала телефон.
— Ну що, давай покажемо, як ти тут чекаєш.

Відеодзвінок. Після кількох гудків на екрані з’явився Арсеній — трохи втомлений, але з тією самою усмішкою.

— Привіт, мед, — сказав він. — Ти вже вдома?

— Так. І не сама. — Вона перевернула камеру. — Дивись.

Грей підскочив, побачивши господаря на екрані, і тихо скавульнув. Потім сів, нахилив голову набік і знову тягнувся носом до телефону.

— Грееей… — голос Арсенія потеплішав. — Чекай мене, хлопче, я скоро.

Собака махнув хвостом і обережно поклав лапу Уляні на коліно, наче просив не вимикати.

Грей ішов за нею тінню — крок у крок. На кухні він зручно вмостився біля столу, поклавши морду на лапи, але пильнував кожен її рух.

Уляна поставила чайник, роздягнулася, кинувши куртку на спинку стільця. Відкрила холодильник — автоматично перевірила, що є для нього. З полиці зняла миску з м’ясом, порізаним ще вчора, і вже за хвилину Грей підняв голову, чекаючи.

— Терпи, — посміхнулася вона, насипаючи йому в миску. — Господар тебе розбалує, але я — трішки стриманіша.

Він з’їв швидко, а потім повернувся й ліг просто під її ноги, так, щоб торкатися лапами її стоп.

Чайник закипів. Уляна налила собі чашку, додала трохи меду. Сіла біля вікна. За склом тягнувся тихий двір, а ранкове світло повільно розливалося по траві.

Грей підвівся, підійшов і поклав голову їй на коліна. Його погляд був спокійним, але в ньому жила настороженість — ніби він прислухався, чи не відчиняться зараз двері, і Арсеній не зайде з посмішкою.

— Він скоро повернеться, — сказала вона майже пошепки, наче йому треба було пояснити очевидне. — І ми знову будемо разом усі троє.

Собака зітхнув і закрив очі.

Вона ковзнула пальцями по його м’якій шерсті, відчуваючи, як тепле тіло під долонями розслабляється. Цей дім раптом здавався ще теплішим, ще більш їхнім. І десь у глибині серця вона знала: з таким поверненням Арсенія додому чекати буде не просто легше — це буде щастям.

Вона тихо дістала телефон, увімкнула камеру. Грей спав, поклавши морду на її коліна, вуха ледь смикались від снів. М’яке світло з вікна золотило його шерсть, а на тлі — паруюча чашка чаю й спокій у кожній деталі.

Уляна зробила коротке відео, навіть без слів — просто зафіксувала цю хвилину. Натиснула “відправити” Арсенію.

Відповідь прийшла швидше, ніж вона встигла зробити ковток чаю. Відеодзвінок.

— Це найкраще за весь ранок, що я бачив, після того як ти пішла— сказав він, коли вона взяла слухавку. У голосі було щось м’яке, домашнє. — Мої двоє. Разом.

Вона усміхнулася, погладжуючи собаку.
— Ми чекаємо на тебе. Обоє.

— Знаю, — відповів він тихо. 

Вони ще кілька хвилин просто мовчали, дивлячись одне на одного через екран. Грей, ніби відчуваючи, хто на зв’язку, відкрив одне око, підвів вуха і лизнув її руку.

— Я люблю вас обох. Передавай йому, що я люблю його, — сказав Арсеній, але очі при цьому дивилися тільки на неї.

Вона кивнула, і серце раптом наповнилося теплом, яке не зруйнує жодна відстань. За вікном повільно розгортався день, а в домі вже було все, що мало значення.