Розділ 70: Підговка

Вечірнє місто вже втопало у вогнях, коли Уляна зійшла на знайомий поверх і натисла дзвінок. За дверима щось грюкнуло, почувся поспіх кроків, і відчинила Юля — у м’якому світлому светрі, з олівцем, встромленим у зібране в недбалий пучок волосся. На її плечі, як король на троні, влаштувався пухнастий сірий кіт із уважними жовтими очима.

— Заходь, — кинула вона, жестом запрошуючи всередину. — Не дивись на безлад, я в процесі. І знайомся — це Вуглик.

Кіт неквапно зістрибнув на підлогу, обнюхав Уляну і, задоволено муркнувши, пішов у бік дивана, ніби перевірив гостю й поставив свій «дозвіл».

Вітальня справді виглядала, як штаб операції. На столі — хаотичні стопки паперів, роздруківки, ноутбук із кількома відкритими документами, чашки з кавою, що давно охолола. На підлозі лежали кілька аркушів, наче їх змахнули, відмахуючись від надто складних ідей. Під столом, наче сірий клубочок диму, згорнувся кіт і уважно спостерігав за ними з-під напівпримружених очей.
—  Звідки у вас новий мешканець? — спитала Уляна.

— Це Вуглик, — пояснив Лев. — Назар витягнув його з квартири, що горіла. Каже, кіт сидів серед кіптяви, ніби командир, і чекав на евакуацію.

— Тепер він командує тут, — усміхнулась Юля. — Ми думали знайти йому дім, але, схоже, він уже сам вибрав.

— Ну, таке керівництво точно не відпускають, — засміялась Уляна.

Вуглик у відповідь тихо «мяукнув», наче погоджуючись, і потерся боком об Левову ногу, остаточно підтвердивши свій статус господаря квартири.

Уляна зняла пальто, повісила його на спинку крісла і, перш ніж сісти, сказала:
— Сьогодні бачила Лізу.

Від цих слів у її голосі з’явилася така м’якість, що навіть Юля, напружена й зосереджена, посміхнулась.
— Ну? Як вона?

— О, як завжди. Кулька енергії. Ледве зловила її в коридорі, щоб поцілувати. Сміялась, як дзвіночок. Розповідала, що в садочку грали у “пожежників”, і що “дядько Арсен — найсміливіший у світі”. Намалювала йому величезну червону машину з мигалками і примчала до лікарні показати. Тримала той малюнок, як скарб.

Вуглик у цей момент спритно застрибнув на підвіконня і, вигнувши спину, спостерігав за ними, немов розумів кожне слово.

— І як він? — тихо запитала Юля.

— Очі засвітилися. Хоч і втомлений, і блідий, але… ти б бачила його усмішку.

Юля на мить опустила погляд у свої папери, ніби ховала емоцію.
— Інна як?

— Тримається, — зітхнула Уляна. — Але я бачу… кожна хвилина для неї — як рік.

З кухні вийшов Лев із двома чашками кави. За ним, мов тінь, крокував Вуглик, який, здавалося, супроводжував господаря по всій квартирі.
— Ви почали без мене?

— Тільки про Лізу, — усміхнулась Уляна. — Твоїй дружині треба розслабитися перед важкою роботою.

— Це не робота, це виклик, — відповіла Юля, відставляючи чашку на стіл і зсуваючи до середини кімнати стопку нотаток. — Але спершу… як він?

— Стабільно, — кивнула Уляна. — Лікарі кажуть, що ситуація під контролем. Якщо не з’являться внутрішні ускладнення, підніметься на ноги.

— Добре, — Лев сів поруч, розгорнув блокнот. Вуглик миттєво вмостився в нього на колінах, вимагаючи погладжувань. — Отже, працюємо без поспіху, але кожен день на рахунку.

Юля взяла олівець і постукала ним по краю чашки:
— У нас є кілька варіантів, як вийти на того, хто стоїть за всім цим. Але потрібна чітка схема, без випадковостей.

— Без права на помилку, — додав Лев.

Вони схилилися над столом. Пальці перебирали аркуші, роздруківки лягали в різні стопки. Деякі деталі обговорювали тихо, майже пошепки, інші — гаряче, з короткими репліками, як у суперечці. Час від часу Юля робила позначки, Лев щось креслив у блокноті, а Уляна, сидячи навпроти, уважно слухала, додаючи свої медичні та побутові спостереження. Вуглик час від часу обережно торкав лапою олівець чи папір, ніби теж хотів щось додати до плану.

Десь між кавою й черговою сторінкою нотаток виникло відчуття, що вони не просто друзі, а команда. І кожен крок, кожна дрібниця, обговорена цього вечора, мала привести їх до однієї мети.

За вікном тяглися вогні нічного міста. Ліхтарі кидали на підлогу теплі плями світла, і в цій обстановці з паперами, чашками, котом, що спокійно муркотів під столом, народжувався план — детальний, вивірений, але поки що захований від сторонніх очей.

І хоч ніхто з них уголос не сказав, кожен думав про те саме: вони доведуть цю справу до кінця. Для Арсена. Для тих, хто постраждав. Для того, щоб все це нарешті зупинити.