Епілог. Дим і Мед

Ранок почався зі смаку полуниці й кави, принесеної просто в ліжко. Сонце просочувалось крізь напівпрозорі штори, лагідно торкаючись плеча. Десь у коридорі готелю сміялися голоси, але тут, у цьому номері, — панував свій власний світ, відгороджений від усього зайвого.

— Ти готова, мед? — прошепотів він, торкаючись її щоки пальцями, ще вологими від пари з чашки.

Вона всміхнулась і легенько стиснула його зап’ястя: — Готова, мій дим.

Їхній поцілунок був довгим, солодким, з ароматом кави, полуниці і майбутнього.

---

Вони йшли поруч до конюшні — обидва у світлих вишиванках, ручної роботи. В її косах мерехтіли польові квіти, а на його рукаві, майже непомітно, були вишиті її ініціали.

Коні легко подались уперед, копита тихо відлунювали по стежці, залитій ранковим сонцем. Вітер грався в тканині, шелестів листям, шепочучи благословення.

Вони мовчали. І це мовчання було щастям.

Попереду розкинулось озеро — спокійне, мов дзеркало. По його гладіні пливли лебеді — пара, біла, як сніг, — разом, синхронно, як одне ціле.

А біля води — арка, сплетена з гілок верби, диких маків і світла. Під нею чекала реєстраторка — з паперами, ніжною усмішкою і поглядом свідка моменту, що змінює життя.

Уляна зупинила коня першою. Арсеній м’яко спішився, підійшов і зняв її на руки.

— Уляно, — сказав він тихо, просто, — хоч я вогонь, а ти — кисень, разом ми не вибух. Ми — життя. Я хочу прожити його з тобою. Відсьогодні. Назавжди.

Вона дивилась на нього довго, з усмішкою, яку міг створити тільки той, хто пройшов крізь вогонь і знайшов світло.

— З тобою, Арсе, я не боюся нічого. Навіть тиші. Навіть вічності. Бо ти — мій спокій, мій дім. І моя любов.

Її голос не тремтів — був упевненим і м’яким водночас. Вона не просто відповідала — вона складала обітницю без зайвих слів.

І за мить — без пафосу, без гучних промов, просто й щиро — вони стали родиною.

Над ними пролетіла пташка. Лебеді пливли далі. А вітер підхопив нову історію — про дим і мед, про двох, що стали одним.