Розділ 73: Після вогню

Новини вибухнули.

Кадри з виступу Юлії Левченко облетіли мережу швидше, ніж полум’я. За кілька годин відео вже було у стрічках усіх соцмереж — від маленьких локальних груп до міжнародних видань. Мільйони переглядів, сотні тисяч репостів, хвиля коментарів від людей з усього світу. Хештег #ВогоньПравди став трендом не лише в Україні, а й у кількох європейських країнах.

Ці слова обговорювали скрізь: у міських кав’ярнях, у селах на віддалених хуторах, у вагонах метро, у студентських гуртожитках. Їх цитували українці, які тимчасово живуть за кордоном, і навіть ті, хто ніколи не був в Україні, але відчули силу цього виступу. На нього реагували іноземні журналісти, правозахисні організації, відомі діячі культури.

Вечірні новини в різних країнах показували один і той самий уривок — Юля, впевнена, пряма, з тією особливою іскрою в очах, коли людина говорить правду, яку боялися вимовити вголос роками.

На ранок — перші арешти. Один за одним, у кайданках, із нахиленими головами виходили ті, хто роками залишався “поза кадром”. А над усім — контроль міжнародних відомств. Цю справу більше не сховаєш у шухляду. Надто гучно. Надто ясно. Надто публічно.

Тепер — усе змінилось.

---

Вітальня в Арсена була занурена в м’яке жовтувате світло торшера. З вікна лягала тінь гілок, а в кутку тихо потріскували дрова в каміні. Грей спав, витягнувшись біля ніг господаря, а Вуглик, сірий кіт Юлі й Лева, вмостився на підлокітнику дивана, уважно спостерігаючи за рухами карт у руках людей.

— Ходіть, у кого ще є шанс витягти цю чортову карту, — посміхнулась Юля, підкидаючи її в бік Лева.

— Це змова, — втомлено скрикнув він. — Чотири партії, і жодної перемоги!

— Просто не вмієш програвати достойно, — підколола Уляна, наливаючи чай із великого керамічного чайника. Запах чаю з чебрецем і медом розійшовся кімнатою, перемішавшись із ароматом свіжоспечених булочок, які вона принесла з собою.

Телевізор у кутку показував беззвучні новини. На екрані знову крутили знайоме відео — Юля за трибуною, погляд прямий, голос твердий. Підпис:

> «Герої цивільного фронту. Вогонь, який не погасити».

— Ніхто не очікував, що ми так бахнемо, — сказав Арсеній, трохи зіщулившись, але всміхаючись. — Це було… безкомпромісно.

— І законно, — додала Юля, зірвавши овацію сама собі і театрально вклонившись. — Щоб навіть ті, хто спробує “домовитись”, боялись навіть подзвонити.

— Добре, що цю справу вже ведуть під міжнародним контролем, — відгукнулась Уляна, розливаючи чай. — Інакше… боялась би, що все зникне, як багато чого раніше.

— Але тепер — ні, — тихо додав Лев. — Тепер ми самі стали “гарантією”. Бо всі знають — ми не здамося.

Грей, ніби зрозумівши, що мова про перемогу, підняв голову, клацнув щелепами і знову зітхнув, вклавши морду на лапи. Вуглик у цей час стрибнув на стіл, нахабно понюхав колоду карт і спробував лапою стягти одну. Лев відсунув карти і засміявся:
— От бачите, навіть кіт грати хоче.
— Він просто відчуває азарт, — підморгнула Юля.

— Бачиш, — Арсеній нахилився й почухав Грея за вухом, — навіть пес розслабився. Значить, правда перемогла.

На мить усі замовкли. У цій тиші було щось особливе — тепле, домашнє, тихе. Вдячність, якою ніхто не хвалиться, але кожен носить у собі. Мить, коли навіть новини у телевізорі здаються просто фоном, а головне — ті, хто поруч.

— Ну що, ще партія? — запитала Уляна, підкидаючи колоду.
Юля всміхнулась:
— Ага. Але цього разу — без милосердя.

Грей підняв голову, глянув на всіх — і знову вмостився з видом: нарешті, спокій.
Вуглик згорнувся клубком біля чашки з чаєм і замуркотів, додаючи до вечора ще один шар затишку.

А надворі — світ, здавалося, став трохи кращим. Бо чотири серця, що боролись за нього, билися поруч. І билися — в унісон.

Цей розділ — про правду, яка не боїться світла. А що відчували ви, читаючи його?
Залиште кілька слів у коментарях — для героїв, для авторки, для себе.
Бо ваша реакція — це продовження цієї історії.