Розділ 72: Голос вогню

Ранок видався тихим і сонячним. Місто жило у своєму звичному ритмі: хтось неквапом смакував каву на балконі, у дворі сусідка вивішувала білизну, діти вели на повідках собак. Для більшості це був звичайний день, без надриву, без очікування чогось великого.

Але не для них.

У квартирі, де зібралась четвірка, панувала зовсім інша тиша — натягнута, мов струна. Лев ходив з кухні до вітальні, бездумно крутячись із чашкою, з якої давно перестало йти тепло. Юля лежала вночі годинами, дивлячись у стелю, і тепер прикривала втому макіяжем, хоча очі все одно видавали недоспану ніч. Уляна, що зазвичай спала міцно, сьогодні прокинулась ще до світанку — прокручувала в голові файли, слова, можливі сценарії. А Арсеній, звиклий до адреналіну, вперше за довгий час ловив себе на тому, що рахує хвилини до виступу, ніби школяр перед важливим іспитом.

Вони майже не розмовляли за сніданком. Кожен носив свою тривогу всередині, і лише Грей, що лежав біля дверей, спостерігав за ними уважно, ніби розумів: сьогодні щось важливе.

І от тепер, кілька годин потому, вони були тут.

Зала завмерла. За кулісами — коротке, напружене мовчання. Юля стояла з мікрофоном у руках, але ще не виходила. Лев нахилився до неї:
— Пам’ятай, відступу немає.

Вона кивнула, ковтнула повітря. Уляна стояла трохи збоку, тримаючи погляд на екрані — остання перевірка файлів. Арсеній, перев’язаний, у темному одязі, з прямою спиною, спостерігав за залом крізь вузьку щілину між кулісами. Його обличчя було серйозним, але в кутиках губ тремтіла ледь помітна усмішка — усмішка того, хто дочекався моменту істини.

Вихід. Юля ступила на сцену, пряма, мов стріла, готова летіти в саме серце брехні. За її спиною — Лев, серйозний і мовчазний, Уляна — зібрана, рішуча, Арсеній — незламний навіть після вогню.

Вона вдихнула один раз. Глибоко. Її голос задзвенів у мікрофоні — спокійно, чітко, з холодною силою людини, якій більше нічого доводити:
— Ми довго мовчали. А тепер — ні.

На екрані позаду з’явились документи. Швидкі кадри: витяги з реєстрів, акти перевірок, виписки з банків, фотографії нотаріальних печаток, схем власності.

Цю трансляцію дивились сотні, тисячі. У квартирах і кав’ярнях, у лікарняних ординаторських і пожежних частинах. Хтось стояв на кухні, тримаючи телефон над каструлею з борщем, хтось затамував подих перед монітором у темному офісі. Навіть у гучних барах музика стихла, коли на екрані пролунали перші імена.

І серед усіх тих поглядів був один — нерухомий, холодний. Чоловік у дорогій сорочці стояв у просторій вітальні, не кліпаючи. Його обличчя спершу завмерло в подиві, а за кілька секунд очі спалахнули гнівом. Кулак мимоволі стиснувся, щелепа напружилась так, що побіліли губи.

Він повільно опустив погляд на телефон, який тремтів від вхідних дзвінків, і без жодного слова натиснув кнопку «Вимкнути звук». Погляд знову повернувся до екрана, де Юля продовжувала говорити — спокійно, чітко, розриваючи його світ на шматки.

— Ми маємо документи. Підписи. Флешку з листуванням. І ми маємо свідка, який сьогодні вирішив не мовчати. Прошу, — її голос у залі знову став центром уваги.

З-за куліс вийшов чоловік. Рівна спина, впевнений крок. У нього в руках — конверт, а в очах — втома і рішучість.
— Це пан Остапенко, — сказала Юля. — Колишній керівник фірми-підрядника. Він особисто був присутній на перемовинах про підпал. Він бачив, як готували документи, як підписували дозволи заднім числом, як вивозили докази.

Мікрофон передали Остапенку. Його голос тремтів не від страху, а від сили, що вирвалась після довгого мовчання:
— Я мовчав. Боявся. Але після того, як ледь не загинув рятувальник, як ледь не поховали людину, що рятує інших — я більше не можу.

Він поклав конверт на стіл перед камерою.
— Усе тут. Копії, які я зберігав. Бо навіть у страху — совість жива.

У залі — тиша. Та сама, що буває перед грозою.

Юля знову взяла мікрофон:
— І це лише початок. Бо ми маємо ще відео. І ми передаємо все — прямо зараз — журналістам, прокуратурі, міжнародним спостерігачам. Усе — онлайн. Ми не дамо знищити це.

Позаду неї Лев натиснув кнопку. На екрані — відео з пожежі: тремтячі кадри з телефону, глухий тріск вогню, крики, важке дихання під апаратом, червоні відблиски на обличчях пожежників. Далі — з камер спостереження біля складів. Потім — фрагменти запису, де чутно голос того самого посадовця:

> «Підпал — це страхування. Ми ж не дітей у лісі палимо. Там нічого важливого.»

Гул прокотився залом. Хтось підвівся. Хтось закрив очі. Хтось притиснув телефон до вуха, виходячи. Але Юля стояла непохитно.

— Це був наш вибір — вийти сьогодні. Бо ми не боїмося. Бо за нами — правда, і вона горить сильніше за будь-який цех.

Вона зробила паузу.
— І якщо нас хтось назве лише адвокатом, лише лікаркою, лише рятувальником чи пасажиром байка — ми посміхнемося. Бо саме ці «лише» — сьогодні зламали систему, — Юля зробила паузу й раптом різко додала: — А тепер — головне.

Вона подивилась просто в об’єктив камери, так, ніби говорила особисто кожному, хто дивився трансляцію.

— “Барон” має ім’я. Сергій Андрійович Марченко. Людина, яка роками організовувала підпали для страховок, купувала чиновників і глушила свідків. Сьогодні він більше не тінь. Сьогодні його ім’я чує вся країна.

В залі — тиша, така щільна, що чутно було, як клацають камери.

…

Ту ж мить, за сотні кілометрів, у просторій вітальні заміського будинку чоловік у дорогій сорочці завмер перед екраном. На столику поруч — склянка з недопитим віскі, розкидані документи, напіввідкриті валізи. Його обличчя застигло в подиві, а вже через секунду перекосилося від злості.

Кулак упав на край столу, від чого склянка мало не впала.

— Чорт… — прошипів він. — Допустив…

Телефон на дивані блимав вхідними викликами, але він змахнув їх одним рухом і, не відводячи погляду від обличчя Юлі на екрані, набрав єдиний номер.

— Готувати машину. І знайти того, хто злив. Живого.