Розділ 69: Точка неповернення

Палата ще була напівтиха, та вже не сонна.
Уляна сиділа біля ліжка Арсенія, його пальці — у її руці.
Лев стояв навпроти, сперся на стіну.
Юля — навпочіпки біля столика з термочашкою в руках, уважна, мов сканер.

— Як ти? — першою порушила мовчанку вона, поглянувши на Арсенія.

— У нормі, наскільки можливо.
Спати — ок. Дихати — трохи боляче. Але жити — приємно, — Арсеній усміхнувся криво, і Лев хмикнув.

— Ми дійшли до моменту, коли треба вирішити, — сказала Юля. —
Учорашня ніч — це вже не ланцюг випадковостей. Це замах. Відвертий. Організований. На всіх.

— І це сталося… після моєї ранкової зустрічі, — озвалась Уляна.
Її голос був спокійний, але в ньому відчувалась глибина.
— Той чоловік… він не назвав імен, але все сказав.
Мене «купуватимуть». Щоб замовкла.
І ще — «це буде швидко, пекельно, але безболісно, якщо я відмовлюсь від участі».

— Що?! — Лев аж зіскочив з підвіконня. —
Тобто ти знала… за кілька годин до вибуху?

— Не про точку. Не про час. Але про загрозу — так.
Він натякав, що ми «граємось не з тими».
І, Юлю, — вона подивилась на подругу, — я залишила його візитку. У портфелі.
Він назвався лише іменем, але обличчя пам’ятаю чітко.

Юля зітхнула й кивнула.

— І він зателефонував. Мені. Цієї ночі.
Казав, що не чекав, що «хтось постраждає», і що він готовий свідчити.
Хоче «зберегти шкіру» — його слова.

— Свідок, який знає частину системи, — сказав Лев. — Нам потрібен.

— І це не все, — додав Арсеній. —
Ми ж маємо матеріали. Флешку з внутрішніми записами, документи передач власності, сервіси безпеки, фірму-прокладку, спробу тиску на Уляну.
Усе вже майже склалося.

— Додайте сюди ще одне, — втрутився Лев і дістав з кишені обгорілий блокнот. —
Знайшов після гасіння. Біля вентиляції. Там — коди, імена, графіки, кілька контактів.
Серед них — Радченко. І ще один: П. Ч., з позначкою «контроль перевірки».

— Це і є нитка, — озвалась Юля. —
Цей блокнот — доказ. Реальний, речовий.
І якщо свідок підтвердить імена — ми з цим ідемо в прокуратуру.

— А якщо раптом ні? — спитав Арсеній. — Якщо злякається або зникне?

— У нас є все, щоб виступити і без нього.
Але якщо піде з нами — це стане не просто розслідуванням, а справжнім вибухом.

Юля зробила крок ближче:

— Завтра я готую офіційне подання. Публічне, з пресою.
Іду до прокурора, якому ще вірю.
Але хочу знати — ви зі мною?

Уляна зустріла її погляд спокійно:

— Так. Усе, що маю — в твоїх руках.
Тільки не дай їм зробити з нас ще одну статистику.

Лев підійшов і обійняв Юлю ззаду, промовив у саме вухо:

— Ми з тобою. Всі. До кінця.

Арсеній втомлено посміхнувся:

— І поки я не можу ходити — ви маєте ще більше шансів.
Бо точно не дозволю, щоб це минуло без наслідків.

Тиша запала ненадовго — але цього разу вона була спільною.
Згуртованою.
Мов перед початком останнього — найважливішого — етапу.

---

У двері постукали.

— Хлопці зараз будуть, — повідомила медсестра. —
Троє. Із квітами, кавою і словами «нам треба на хвилинку».
Виглядають, як ті, хто не вміє чекати.

Юля всміхнулась. Лев закотив очі.
Арсеній втомлено, але щиро засміявся.
А Уляна прошепотіла:

— Ідеальні, чорт забирай.

Двері відчинились, і в кімнату зайшли Славко, Дмитро й Назар. Вигляд — урочистий, але очі сміялись.

— Вибачте, у нас тут візит офіційний, — сказав Славко і простяг Уляні букет ромашок, волошок і соняшника. — Це — найкращому хірургу. Не за протоколом, але щиро.

— Ми ж не могли просто так… — додав Дмитро. — Ви нас усіх тримаєте не гірше за шви.

— А ще — це, — Назар дістав величезну кульку у формі ведмедика з написом:
"З поверненням, командире. Вижив — отже, працюєш."

Арсеній примружився:
— Ви серйозно?

— Абсолютно, — відповів Назар. — Ми, взагалі, хотіли ще листівку з Бейбі Йодою, але не знайшли.

— Не ускладнюй, — буркнув Славко. — Це був наш спосіб сказати, що ти нам важливий. І що ми дуже раді, що ти знову тут.

Арсеній подивився на них — тих, хто витягував його з вогню, хто сам ішов у небезпеку без питань. Потім — на Уляну, яка мовчки тримала квіти, і в її очах блищало щось глибше за вдячність.

— Тільки без сентиментів, — сказав він тихо. — Бо з таким ведмедиком я вже не маю права бути суворим командиром.

— Це був хитрий план, — підморгнув Назар. — Тепер ти наш офіційний символ виживання.

— І любові, — додала Юля, — бо ніхто з вас не обіймався зі зламаним ребрами так красиво, як Арсеній.

— Все, вистачить, — сказав Лев, сміючись. — пропоную хлопцям дати пару хвилин і вигнати їх з палати. Бо ще хірургів знову знадобиться викликати — від сміху.

Хлопці кивнули, поплескали Арсенія по плечу (дуже обережно), потиснули руку Леву і тихо вийшли, залишивши після себе квіти, кульку й атмосферу, яка пахла чимось більше, ніж гумор чи підтримка. Вона пахла довірою. І справжньою, перевіреною дружбою.