Розділ 64: Рука в руці

Юля стояла біля дверей палати, ніби тримаючи кордон між реальністю й тим, що там усередині. Побачивши Уляну, не сказала нічого зайвого — лише простягнула їй темно-синю тканинну сумку.

— Тримай. Там речі. І вечеря для тебе.
Я впевнена, що ти залишишся тут. Немає сенсу кликати тебе до нас.

Уляна взяла сумку мовчки. Погляд — теплий, але втомлений.

— Я не знаю, що б я без тебе…

— А й не треба знати. — Юля на мить усміхнулась, але в очах було більше, ніж підтримка — повне, щире розуміння. — Тримайся, добре? Тільки не мовчи, якщо щось.

Вона притягнула Уляну до себе, обійняла. Коротко, щільно.

— Рано вранці ми всі тут будемо. І ти вже не сама.

Вони не прощались — це не був кінець, лише пауза.
Юля пішла так, як і прийшла — тихо. Залишивши за собою світло.

---

Вулиця була майже порожня — ніч усе ще тримала місто в своїй тиші. Лев і Юля йшли повільно. Вона — в пальті, з руками в кишенях. Він — поряд, рука на її талії, ніжно, але впевнено. Вони не говорили одразу. Просто йшли. Разом. Плече до плеча.

— Як ти? — тихо спитав Лев, не відводячи погляду від дороги, але трохи нахилившись до неї.

— Втомилась. Але тримаюсь. А ти?

— Було гірше, — відповів він і злегка стиснув її бік. — Але зараз… нормально. Бо ти поряд.

Вона кинула на нього погляд — короткий, але той, що скаже більше, ніж будь-яке «люблю».

— Якби не Арсеній і його хлопці… — почала Юля, але замовкла. Не договорив.

— Знаю, — відповів Лев — Ми всі могли не вийти з того будинку. А ти все одно рвешся в саме пекло. Через кілька днів— прокуратура, преса, документи…

— Я не можу інакше, — зітхнула вона. — Не після того, як це все побачила. Не після того, як майже втратила тебе.

Він зупинився. Обережно, але впевнено розвернув її до себе. Обійняв обома руками за плечі.

— Ти знаєш, що я завжди буду з тобою. Але я прошу — будь обережна. Не геройствуй там, де краще втримати рівновагу.

— Обіцяю, — тихо сказала вона. — Але не зупиняй мене. Просто… тримай мене. Як зараз.

— Завжди, — прошепотів Лев і притягнув її до себе ближче.

Вона обійняла його міцно, мовби перезаряджаючись теплом. Ніяких сліз, ніяких пафосних фраз — тільки справжнє мовчання між двома людьми, які довіряють одне одному навіть у найтемнішу ніч.

— Пішли додому, — сказала вона, впершись лобом йому в плече.

— Пішли. Завтра буде важкий день. Але ми в ньому — разом.

---

Палата була напівтемна. Нічник над дверима м’яко розливав жовтувате світло, як тиха обіцянка, що все вже позаду. Арсеній лежав нерухомо, але спокійно. Його груди повільно здіймались у ритмі сну. Без апаратів, без тривоги — просто сон після бою.

Уляна увійшла майже беззвучно. В руках — теплий плед і пляшечка з водою. Вона зачинила двері, подивилась на нього. У повітрі ще витала напруга операційної, але вона поступово танула — з кожним його рівним вдихом.

Сіла на стілець біля ліжка, ближче. Провела пальцями по його руці, злегка натиснула — перевіряючи пульс, наче автоматично. І лише тоді дозволила собі притулитися лобом до його плеча.

— Ти впертий, — прошепотіла. — Як і я. Ми ще ті двоє…

Вона зітхнула. Її рука знову знайшла його долоню — переплела пальці.
Серце билося м’яко, але кожен удар був мов крик полегшення.

— Якби ти знав, як я боялась. Як я молилась, хоч ніколи не вміла…

Вона піднялася, розгорнула плед і сіла прямо на край ліжка, обережно, щоб не заважати його сну. Легко притулилась до нього боком, обійнявши за руку, поклавши голову на його плече. Їй не хотілося розмов, не хотілося думати про завтра.
Вона просто була з ним. Жива. І він — живий.

— Я з тобою. І я не піду, — прошепотіла вона, і в голосі її не було сліз — тільки тепло.

Місяць за вікном повільно піднімався вище. Її очі злипалися, тіло просило спокою.
Вона лише встигла сказати подумки:

— Я ще скажу тобі. Про любов. Про нас. Але пізніше. Коли ти відкриєш очі.

І, так і тримаючи його за руку, вона заснула.