Розділ 63: Найкраща

Операційна залита світлом, кожен рух зважений до міліметра. Уляна стояла над тілом Арсенія — зібрана, сконцентрована, ніби весь зовнішній світ зник, лишивши лише дихання апарата, монітор серцебиття й блиск хірургічних інструментів.

Її голос був рівним:

— Скальпель.
— Затискач.
— Обережно, тут судина.

У глибокій тиші, де навіть дихання здавалось гучним, вона працювала, як завжди — точно, впевнено, професійно. Але кожне її торкання до тканин було водночас особистим. Вона знала це тіло — сильне, мужнє, в якому зараз боролися біль і надія.

За склом, у коридорі операційного блоку, пильно спостерігали.

Володимир Борисович стояв мовчки, руки схрещені, погляд зосереджений. Уперше за довгий час він шкодував, що не хірург. Що не може зайти туди, стати поруч, допомогти. Що ця операція — випробування для жінки, яка заслуговує на більше, ніж такий удар долі.

Поруч стояв молодий хірург із сусідньої лікарні. Його щойно привезли. Він був готовий підхопити роботу будь-якої миті — але бачив, що зараз це не потрібно. 

Уляна трималася. Впевнено. Чітко. І з любов’ю, яку не вчать у медінститутах.

— Вона тримається, — сказав керівник напівголосно.
— Бездоганна робота, — відповів хірург. — Думаю, змінювати її зараз — тільки нашкодимо.

Володимир Борисович кивнув:

— Вона найкраща, хоч сама собі в цьому не зізнається.

Уляна зробила останній шов, перевірила показники, озирнулась на команду:

— Закінчуємо. Все стабільно.

Коли вона вийшла з операційної, біля дверей стояли директор і хірург. Її обличчя було спокійним, але очі видавали втому. Вона зняла рукавички, ковпак, притиснула руку до чола.

— Чи довго ви, Олександре, тут стоїте? — запитала вона, дивлячись на хірурга.

Той усміхнувся:

— Від самого першого розрізу. І я не втручався. Ти впоралась ідеально.

Володимир Борисович теж підійшов ближче:

— Як він?

— Життєві показники стабільні, крововтрата в межах норми. Якщо не буде внутрішніх ускладнень — все буде добре.

Вони кивнули. Уляна подякувала і пішла.

Її кабінет зустрів тишею й напівтемрявою. Вона зачинила двері, сперлася спиною об них. І тільки тоді дозволила собі — вдих, ще один… і повільно, беззвучно, по щоках потекли сльози. Сльози страху, полегшення, любові. Сльози за нього.

Це вже не була просто операція. Це була її битва за найдорожче.

Уляна вмила обличчя холодною водою, поправила волосся, вдягла халат. Її очі вже не блищали від сліз — лишилось тільки глибоке, витончене зосередження. Вона вийшла з кабінету — кроки рівні, спокійні.

---

У холі її вже чекали.

Славко — з перев’язаним зап’ястком, нервово стукав ногою.
Дмитро — обпертий на стіну, щось писав у телефоні.
Лев — із шоломом під пахвою, змучений, але з надією в очах.
І — Юля.

Її погляд — наче електричний розряд. Очі червоні, але холодні. Постать — як фурія в пальті поверх домашньої футболки. У ній було стільки стриманого полум’я, що стерильні стіни холу ніби затремтіли.

Щойно Уляна з’явилась у дверях, усі підвелися. Лев і Юля рушили першими.

— Ну що? — тихо запитав Лев, не відводячи погляду.

Уляна глянула на кожного з них, і тільки тоді сказала:

— Він житиме.

Легке тремтіння пробігло плечима Славка. Дмитро видихнув.

Юля мовчки ступила вперед і міцно обійняла Уляну. Просто, щиро, зі всім тим болем, який не могла викинути словами.

— Я з тобою, чуєш? — прошепотіла вона їй на вухо. — Ти просто неймовірна. Просто…

Уляна не відповіла — тільки коротко стисла Юлю у відповідь.

Лев поклав руку Уляні на плече:

— Я не знаю, як ти це витримала. Але… низький уклін.

— Ви ж знаєте Арса, — відповіла вона з легкою усмішкою. — Він ще з лікарняного керуватиме всіма.

Сміх прокотився по холу. Напруга розтанула. Але в очах кожного ще тремтів спогад — про пожежу, про крики, про обвал… і про те, як близько був цей тонкий край.

— Можна його побачити? — запитав Славко.

— Зараз — ні. Він ще під дією наркозу. Завтра вранці, обіцяю.

Вони кивнули. І ще трохи стояли поруч — просто мовчки. Разом. Так, як це завжди буває між тими, хто вогонь і життя проходить разом.

Якщо ви дійшли до цього місця — значить, були поруч з ними. У найгострішу мить. У найтоншій боротьбі. І я дуже хочу знати: що ви відчули?

Залиште кілька слів — про Уляну, про Арсенія, про цю сцену. Ваша реакція — важлива. Вона — як дотик до історії, яка продовжує жити в кожному серці, що відгукнулось.