Розділ 66: Шоколадна терапія

Палата зустріла тихим гулом апаратів і м’яким світлом із вікна. На тумбочці — пластиковий стакан з водою, пара яблук і акуратно складений список відвідувачів. У повітрі пахло лікарняною чистотою, але зараз вона здавалася не холодною, а заспокійливою.

Через годину після того, як Уляна вийшла, щоб обговорити з Юлею останні новини, двері палати злегка прочинилися — несміливо, обережно.

— Можна? — тихенько запитала знайома жіноча постать, просовуючи голову в щілину.

Арсеній упізнав сестру одразу. А потім — побачив її маленьку супутницю.

— Лізо? — посміхнувся він, трохи піднімаючись на подушках. — Ого, кого я бачу!

— Арсеній! — вигукнула дівчинка, і з дозволу мами побігла до ліжка, обережно притискаючи до грудей свого зайця.

— Маленька, привіт, — засміявся він, — я дуже радий тебе бачити.

— Уляна сказала, що ти був дуже хоробрий. І що тебе треба обійняти, щоб боліло менше, — серйозно заявила Ліза, витягаючи з кишеньки маленьку цукерку. — І я принесла ліки. Шоколадні.

Арсеній простягнув руку, і вона залізла до нього на ліжко, вмостившись біля плеча. Її дрібні пальчики були теплі, пахли дитячим кремом. В руках — плюшевий зайчик, обмотаний бинтом.

— Це — Зай, — пояснила Ліза. — Він був на пожежі. Як і ти. Але тепер лежить у лікарні. І йому теж трохи боляче.

— Гарна компанія, — всміхнувся Арсеній, — ми з ним знайдемо спільну мову. Можемо навіть змагатися, хто швидше одужає.

Його сестра тим часом сіла поруч на стілець, дивлячись на брата з полегшенням і теплом в очах. У погляді — і втома останніх днів, і безмежна вдячність, що він тут, що він живий.

— Я боялась, — зізналася вона після паузи. — Дуже боялась. Але коли побачила тебе тут, усміхненого… зрозуміла, що ти знову вистояв.

— Завдяки тим, хто поруч, — кивнув Арсеній у бік Лізи, яка тим часом вивчала пульт на ліжку і з дитячим азартом натиснула кнопку виклику медсестри.

— Ти що, дитинко? — засміявся він. — Зараз сюди прибіжить медбрат і подумає, що я в паніці.

— Ну, якщо прибіжить — я скажу, що ти просто хочеш сік, — серйозно пообіцяла Ліза.

— Герой і стратег, — прошепотіла його сестра, торкаючись його руки. — Ти навіть із пораненими ребрами — світло для нас.

— А ти — тил. І дякую, що прийшла, — сказав він. Йому хотілося додати щось ще, але ком підкотив до горла.

У цю мить у дверях знову вигулькнула Уляна з Юлею. Вони на мить завмерли, побачивши, як Арсеній обіймає Лізу однією рукою, а другою тримає Зая.

— Котики, — прошепотала Юля. — Це — ідеальний кадр.

Уляна тихо підійшла до ліжка, поцілувала Лізу в тім’я й погладила Арсенія по плечу.

— Як наш пацієнт?

— У шоколадній терапії, — відповів він. — І з зайцем на реабілітації.

— Зай ще трошки боїться нічних шумів, — додала Ліза, поправляючи бинт на його вусі, — але він мужній. Ми з ним домовились, що будемо разом дихати повільно і глибоко. Тільки я іноді забуваю, як це.

— То я тебе навчу, — сказав Арсеній серйозно. — Глибоко вдихаємо… і повільно видихаємо… як дракони, що охолоджуються.

— Угу, — погодилась Ліза, — але дракони не люблять манну кашу. А я — трохи люблю. Значить, я не зовсім дракон?

— Ти — гібрид. Золота комбінація, — посміхнулась Уляна.

Інна встала, підійшла до Уляни, обережно торкнулась її плеча.

— Можна на хвилинку?

— Звісно, — Уляна відвела її трохи вбік, залишивши Лізу з Арсенієм і Юлею.

Інна подивилась на неї з тією глибиною, яку мають лише сестри, коли бачать, що хтось по-справжньому любить їхнього брата.

— Я просто хотіла сказати… дякую, — тихо озвалась Інна. — Я знаю, що ти була поруч з Арсенієм тоді, коли все могло закінчитись інакше. Знаю, що ти врятувала його власноруч. Це неймовірно… Я б так не змогла — мої нерви підвели б мене ще до того, як я встигла б щось зробити. Я навіть не уявляю, чого тобі коштував цей момент, люба.

Вона стиснула руки Уляни тепліше.

— І я безмежно вдячна тобі за те, що ти змогла це зробити, — сказала Інна.

— Я просто не могла інакше, — тихо відповіла Уляна. — Я не могла чекати. Арс не міг чекати.
Вона на мить опустила погляд і додала:
— Я дуже вдячна своїм наставникам та вчителям, що навчили мене концентруватися на цілі, відкинувши абсолютно все, що може завадити.

 — Я не бачила його таким спокійним… ніколи. Навіть у дитинстві він завжди щось ламав, бігав, падав, ліз у пригоди.

Вона на мить замовкла, і в її очах промайнув теплий спогад: маленький Арсеній, у брудних колінах, із розбитою губою, але щасливий від того, що «врятував кошеня з дерева».

— Здається, він досі це робить, — зітхнула Уляна, — тільки масштаби пригод більші.

— І ставки вищі, — кивнула Інна. — Але тепер він має тебе. І це змінює все. Для нього. І для нас.

Уляна мовчки притисла її до себе в обіймах. Без зайвих слів. Просто — як жінка, яка розуміє.

— Я рада, що він тебе зустрів, — прошепотіла Інна. — А ще рада, що ти… не відступила.

— Я не вмію, — відповіла Уляна. — Особливо, коли це — про нього.

З того боку ліжка Юля вже ритмічно вела Лізу у вправі на «дихання як дракони», а Арсеній, напівлежачи, давав поради про «тактику вогнеборців і зайців».

Він дивився на Лізу й ловив себе на думці, що ця маленька дівчинка, її невгамовна віра в нього й прості обійми лікують не гірше за будь-які ліки.

— Ну як тут не зцілитись, — усміхнулась Уляна, повертаючись до них.

— У тебе імунітет до героїв? — підморгнув Арсеній.

— Ні. Але є рецепт, як їх тримати в тонусі. Зайчик, шоколад і трохи драми, — пожартувала вона.

— І ще обійми, — додала Ліза, вмощуючись йому на руку, — бо з обіймами краще все заживає.

Усі розсміялися. І на кілька хвилин палата стала не просто місцем для лікування, а маленьким острівцем — родинного світла, ніжності й надії.