Розділ 62: Не як жінка

Швидка зупинилася біля приймального. Сирена замовкла, залишивши по собі дзвінке, розрізане напруження.

Уляна все ще тримала Арсенія за руку.
Всю дорогу вона була поруч не як лікарка, а як жінка, яка ловила кожен подих, кожну зміну його стану.
Вона не втручалась у роботу — бо знала: в машині вже зроблено все, що потрібно.
Анальгетик, крапельниця, контроль дихання — медбрат, Іван, справлявся чітко і впевнено, і Уляна підтримала кожне його рішення.

— Тримайся, любий — прошепотіла вона востаннє перед дверима, стискаючи його пальці.

Двері розчинились. Сашко першим вивіз каталку в коридор.
Назустріч ішов старший черговий — спокійний, зібраний, із поглядом, що бачив десятки таких ночей. Він одразу впізнав Уляну. Знав її як лікарку — стриману, точну, вимогливу до себе. Але зараз бачив більше. В її постаті, у кожному русі, в очах, які горіли сталевою концентрацією, — не було паніки. Навіть коли вона вела каталку з коханим, що міг не дожити до ранку. Черговий кивнув ледь помітно. Його повага та мовчозна підтримка вже була з нею.

— Множинні переломи ребер, — чітко доповів Сашко— Є підозра на пневмоторакс. Уже в дорозі — анальгетик і крапельниця. Пацієнт стабілізований, але в критичному стані.

Рука — тримає руку Арсенія.
Очі — сталеві.

— У нього множинні переломи ребер.
Один уламок може пробити плевру.

Хто у нас вільний із хірургів? —
голос Уляни був чітким,
але в ньому чулось те, чого не сховаєш — хвилювання.

— Чекайте, зараз подивлюсь, — озвався черговий.

Та в ту ж мить з-за рогу з’явився Володимир Борисович — керівник лікарні.
Він ішов швидко, майже біг.

— Мені повідомили, — сказав він, зупиняючись біля них. — Це Арсеній?
— Так. Стан важкий. Я вже ввела анальгетик і крапельницю, — сказала Уляна, не зупиняючись,
супроводжуючи каталку в операційний блок.

Черговий нарешті підняв очі від планшета:
— Усі хірурги в операційних. Один — у травмі, інший — на лапаротомії, і ще один у нейрохірургії.
Ситуація складна, не відомо, коли хтось звільниться.

Володимир Борисович стиснув щелепи.
День був навантажений із самого ранку. Затори, аварії, отруєння, пологи, ще зранку один з хірургів просив заміну — не витримував темпу.
Усі операційні працювали без пауз, один за одним.

Він швидко дістав телефон і набрав чергового хірурга з сусідньої міської лікарні:

— Так. Віталію, терміново. Нам потрібен хірург. Грудна клітка. Ребра. Ймовірний пневмоторакс.
Перелом зі зміщенням. Висилай когось із досвідом — машина за вами виїде.

Він закінчив дзвінок і ще не встиг озирнутись, як почув голос Уляни —
чіткий, спокійний, без краплі паніки:

— Я починаю. Якщо хтось з’явиться — передам.

— Уляна, ти…
— Я зможу. Я — хірург, Володимире Борисовичу.
Я зроблю все, що маю зробити. Не як жінка. Як лікар.

Секунду він просто дивився на неї.

Уляну він знав роками — зібрана, вперта, надійна.
Потім повільно кивнув:
— Добре. Операційна вже готова.

— Дякую, — прошепотіла вона.

І вже наступної миті її голос знову став сталевим, зосередженим:
— Готуємо до операції. Анестезія. Асистента. І хірургічний набір — тип IV.

Арсенія вкотре везли по коридору — вже до операційної.
Уляна не озиралась.
Вона йшла прямо. Кожен м’яз, кожен жест — не паніка, а зосередженість. Її голос — не крик, а сталь.  

В її погляді не було страху.
Була — рішучість і кохання,
які іноді рятують більше, ніж будь-яке обладнання.

Ви помітили, як мало вона сказала — і як багато зробила?
Уляна ніколи не кричить про свою силу. Але вона в кожному русі, у кожному рішенні.
Як вам цей її бій?