Розділ 61: Тим часом

Вечір був тихий.
Аж занадто.

У квартирі — аромат мигдалевої свічки,
плед недбало скинутий на диван,
ноутбук миготів відкритим досьє.
Поруч — філіжанка з остиглим лате,
телефон беззвучно вібрував на столику.

Юля сиділа просто на підлозі, схрестивши ноги,
мов на судовому засіданні проти світу.
Волосся стягнуте в грубий хвіст.
Темна футболка з написом: “Сама собі закон”.

На екрані — схема власності:
- школа,
- кав’ярня,
- склад.

Поруч нотатки про власників, дати зміни прав,
дивний нотаріус — Радченко.
Він спливав не вперше.
І цього разу, знову — в дивному місці, з дивними термінами.

— Отже, — буркнула вона, натискаючи на клавішу «зберегти»,
— ти жадібний, але не обережний.
Дякую за слід, любчику.

Телевізор працював фоном.
Юля навіть не пам’ятала, коли увімкнула його —
можливо, щоб не відчувати самотності.

У кадрі — новини, мляві репортажі, прогноз погоди.
Все зливалось у монотонний шум.

Аж раптом:

— Екстрений випуск. Надійшла інформація про пожежу в промисловій зоні.
Попередньо — є постраждалі. У будівлі могли бути люди.
На місці працюють рятувальні бригади. Джерело повідомляє, що в будівлі стався частковий обвал.

Юля застигла.
Погляд — на екрані.
Пальці стиснули пульт.

— Ми отримали аудіозапис з рації рятувальників. Уривок.

І далі —
той самий голос.
Голос, який вона знала краще за власний подих.

— Лев! Ти де? Відгукнись!
— Я живий. Але... мене відрізало. Шмат перекриття впав…
— Тримайся! Ми витягнемо тебе!

Юля встала.
Раптово, неконтрольовано.

Струм холоду пройшов уздовж спини.
Дихання — уривчасте.

 — Рятувальників було щонайменше четверо. Один із них — Лев Левченко, міг опинитись заблокованим у палаючій будівлі…

Її рука злетіла до вуст.
В очах — тремтячий відблиск екрана.
В тілі — крик, якого вона не дозволила.

---

— …підтверджено: всі четверо рятувальників покинули будівлю.
Один із них — із травмою грудної клітини, зараз прямує до лікарні.
Стан стабільний.
Постраждалий — Арсеній Ткачук.
Інші члени бригади не отримали серйозних ушкоджень.

Пряма трансляція — з місця подій.

Камера пересмикнулась — і в об’єктиві з’явився він.
Лев.

У шоломі, обличчя в сажі, одна брова розсічена.
Очі — живі.

Промовив щось до поліцейського, кивнув іншим.
Слова — не чути.
Але він стоїть.
На ногах. У формі. Живий.

Юля зітхнула — рвучко, наче після глибокого занурення.
І одразу ж розпалась.

— Ах ви… гади.
— Щоб вам...
— Хотіли прибрати їх? Хотіли підпалити, стерти, вивести з гри?!
— Та я вам влаштую…

Вона кинулась до шафи, витягла лампу, штатив.
Руки тряслись, але очі світились — не сльозами, а полум’ям.

— Якщо вони думають, що я мовчатиму… якщо вони думали, що я просто “лице з реклами”…

Поставила телефон на столик.
Увімкнула світло.

Подивилась у камеру, як в об’єктив присяжного засідання.

— Зараз буде вам репортаж. Прямо тут. Без гриму. Без сценарію.
— Я — Юлія Левченко. Адвокат, жінка рятувальника, подруга лікарів. І я…

📞 дзвінок.

Телефон задзвонив, різко, гучно.
Вона хотіла ігнорувати — але побачила ім’я.

Лев.

— Чорт. — Вона змахнула сльозу. — Ну чому саме зараз?..

Притулила телефон до вуха:
— Лев. Ти… ти живий?
— Живий, — відповів спокійно. Тихо. Але в голосі — залізо.
— Юлю. Не роби дурниць. Не сьогодні. Не в такому стані.
— Вони могли тебе…
— Вони могли спалити все…
— Ти розумієш?!
— Я розумію. Тому ми зробимо це правильно. Разом. Зважено та сплановано. З фактами. З відео. І з твоїм голосом. Але не зараз. Не в сльозах. Не в істеричному прямому ефірі.

Юля притиснула кулак до грудей:
— Я ледь не втратила тебе.
— Але не втратила.

Тиша. Її плечі здригнулись.

— Ти — мій спокій, — сказала вона вже тихо. — Але сьогодні мій спокій горів у чортовому цеху.
— Я в порядку. І ми будемо в порядку. Але завтра, Юлю…
— Завтра — ми заговоримо так, що почують всі.

---

І лише коли сіла на диван, плед впав на підлогу.
А її руки — вибухнули емоцією.

Вона вдарила по подушці, кинула стакан із ручками, перекинула крісло.
А потім… заплакала. Голосно. Нарешті.

Бо навіть тигри, коли врятують свою зграю — плачуть.

Юля довго не сиділа.
Сльози текли ще, але вже не палили — охолоджували.

Вона витерла обличчя рукавом футболки,
вдягла пальто просто на домашній одяг,
схопила ключі, гаманець і телефон.

У коридорі, на ходу, вдягала кеди.
Капюшон на голову — і в ніч.

Лікарня була недалеко.
Вона знала дорогу — не за картою, а за серцем.

Лікарня сяяла холодним світлом, наче нічна вежа серед хаосу.
Десь у місті ще диміли згарища,
а тут — усе вже пахло стерильністю, мов надією.

Але Юлі було байдуже до світла і запахів.
Вона йшла — швидко, рішуче, як у бій.

На ґанку, біля входу, вона побачила Лева.
Він стояв, опершись на поручень, втомлений, із подряпиною над бровою, закіптюжений, але живий.

Юля зупинилась на мить,
а потім — одним кроком була поруч.

— Ти… — вона не договорила.
Просто міцно обійняла його, впившись руками в спину,
з усією тією силою, яку тримала в собі останню годину.

І поцілувала — так, як цілують тільки після страху втрати.
Без пафосу, без плану.
З болем і полегшенням.

Потім притиснулася до нього щокою, заховавшись у його шиї:
— Я так злякалась, — прошепотіла. — Як добре, що все обійшлось…

Лев не сказав нічого.
Лише пригорнув її ще сильніше,
поклавши підборіддя на її голову.