Розділ 60: Вогонь, що полює

Ніч починалась тихо, як і більшість небезпечних історій.
Без натяку на бурю.

Та дзвінок, що прийшов на диспетчерську частину рівно о 2:17 ночі,
вивів рятувальників у темряву з такою швидкістю,
ніби всім їм одночасно запалили гніт під ногами.

— Пожежа. Стара промзона. Цех №7. Можливе замикання або підпал. Є вірогідність перебування охоронців у будівлі.

Машина вирвалась з гаража, як поранений звір.
У повітрі змішувались запах диму, металу і бензину.

Арсеній сидів на передньому сидінні, очі — гострі, як лезо.

— Промзона? Там уже нічого не працює з десяток років, — пробурмотів він, звіряючи карту.
— Зате горить добряче, — відповів Славко ззаду.
— Будемо працювати швидко, по класиці, без геройств, — кинув Арсеній. — Головне — перевірити, чи є люди. Решта — другорядне.

Вони прибули за десять хвилин.
Палаючий цех був схожий на пащу якогось звіра. Полум’я хапало повітря зубами.
Всередині горіло одразу в кількох точках — явно не випадковість.

— Розділяємося. Дмитро — на лівий фланг, Славко з напором на праву стіну. Лев — зі мною через головний вхід, ми оглянемо центральну частину.

Густий дим накрив усе, наче хтось увімкнув чорне сонце.
Всередині було пекло — обвалена арматура, вогняні язики, що пробігали по балках, вибухаючі вікна.

— Арс, я праворуч, тут жар, але проходжу, — голос Лева в рації.

Арсеній ледве встиг підтвердити, як пролунав хрускіт і глухий гупіт.

— Лев! Ти де? Відгукнись!
— Я живий. Але... мене відрізало. Шмат перекриття впав. Не по мені, але я один. Резервні двері... зачинені, бл...

— Тримайся! — Арсеній різко зупинився і повернув до виходу. — Дмитре, Славко! Зустрічаємось на північному крилі! Ми його витягнемо.

Тріск дерева був як постріл за пострілом.
Температура сягала нестерпного.
Арсеній біг коридором, що буквально тріщав під ногами, мов під ним дихала сама земля.

За кілька хвилин вони були біля задніх дверей.
Вогонь уже наближався до них із протилежного боку — за стіною був Лев.

— Відходьте! — коротко кинув Арсеній, беручи сокиру.

Удар. Ще один. Дерево тріщало, летіло трісками.
Полум’я вже лизало кути дверей.

Рація зашипіла:
— Швидше! Вогонь уже тут!
— Тримайся! — гаркнув Арсеній.

Один потужний розмах. Сокира вгрузла в центр.
Двері здригнулись. Ще один удар — і вони розлетілись на друзки.

Із густого диму вирвався Лев. Обличчя сажою, погляд — палаючий.
Він вискочив у коридор, затулив очі.

— Тут! Живий!

І в ту ж секунду з лютим скреготом згори обвалився шмат стелі.
Всі заклякли.

— АРСЕНІЙ! — крикнув Дмитро.

Пил здійнявся стовпом. Пожежники кинулися до завалу.

— Арсе! — задихано вигукнув Лев, — Відгукнись!

Арсенія притиснуло до підлоги.
Біль пронизав груди — різкий, глибокий.
Дихання стало рваним, у вухах шуміло.

Рука тягнулась до рації:
— …Потрібна медична… допомога… — прошепотів він. — У мене… щось із ребрами…

---

Коли прибули медики, Уляна вже чекала біля входу.
Її обличчя залишалося зібраним, але очі шукали одне — його.

— Арсеній Ткачук. Усередині. Удар по грудній клітці, — швидко сказав Лев, виходячи з-за завали. — Він дихає, але йому дуже боляче. І… не міг встати.

Уляна кивнула лише раз. Чітко.

Вони вбігли разом — вона, медбрат і водій.
Арсеній лежав напівсвідомий, у повній амуніції, груди підіймались нерівно.

— Мед... — прошепотів він, коли вона схилилася над ним.
— Я тут. Все добре, чуєш? Ми вже витягуємо тебе.
— Боляче… — ледь чутно.
— Тихо. Не говори. Я з тобою.

Вона швидко оглянула його, намацала ребра — зламані, як мінімум три.
Один край натискав на легеню. Потенційний ризик пневмотораксу.

— Кисень. Обережно піднімаємо, — скомандувала вона медбрату. — Стан нестабільний. Може знадобитись дренаж по дорозі. Готуй усе.

Уляна була лікарем — рівно до того моменту, як машина рушила.

— Уляно, — сказав медбрат, — я далі сам. Він — твоя близька людина. Ти не можеш бути лікарем зараз.

Вона мовчки кивнула. В її очах — вдячність і тривога.
Вона більше не торкалась до медичних маніпуляцій.

Просто була поруч в машині, тримала його руку,
поки вена наповнювалась знеболювальним.

Арсеній кривився від болю, але очей не відводив:
— Мед, ти... красива, коли командуєш, — прошепотів.

Уляна всміхнулась, хоч і краєм вуст:
— А ти — дурень. Але мій дурень. Тримайся.

І сирена знову розірвала повітря —
цього разу, несучи когось важливого не в бій, а назад.

Назад — до тих, хто боротиметься вже не з вогнем, а за нього.