Розділ 59: 6:30

Ранок почався з тиші, якої не існувало.

Уляна стояла біля плити в одній його футболці, що ледве прикривала стегна, і наливала воду в турку. Її волосся було скуйовджене, погляд — ще сонний, але спокійний.

Арсеній підійшов ззаду. Його долоні торкнулись її талії, повільно ковзнули під футболку.

— Добрий ранок, мед, — прошепотів він їй у шию, притискаючись тілом.

Вона посміхнулась, не повертаючись:
— Я лише воду поставила.

— А я — лише руки поклав, — сказав він, але вже притягнув її ближче.

Поцілунок торкнувся її плеча. Потім — шиї. Потім — вуха. Її подих збився.

Вона розвернулась — і їхні уста зустрілись. Глибоко, без зайвих слів. Він підняв її на стіл, наче це було завченою звичкою, і вона не пручалась.

— Нам треба поспішати, — прошепотіла вона між поцілунками, втиснувшись пальцями в його спину.

— Усе життя ми кудись поспішаємо, — відповів він, — а я просто хочу зупинити час… ось тут.

Його пальці ковзнули по її ключицях, її руки заплутались у його волоссі. І в цю мить усе — мовчало. Було лише двоє. Двоє, що пройшли крізь вогонь. І ще палали.

Вони віддалились на кілька кроків лише тоді, коли чайник почав кричати з плити.

— Це знак, — сказала Уляна, поправляючи футболку і намагаючись вирівняти подих.

— Так, — кивнув Арсеній, — знак, що ми ще живі. І ще здатні так дихати.

Він обійняв її ще раз і пішов у ванну.

— Обережно сьогодні, добре? — прошепотіла вона.

— Ти теж. Тільки не рятуй усіх, забувши про себе.

Він пішов. Двері зачинились.

Уляна лишилася сама — допивала чай, готувалась до зміни.

Коли вона натягувала пальто, пальці намацали щось у кишені.
Аркуш. Складений удвоє. Маленький, як рахунок з аптеки.

Почерк — недбалий, різкий:
«Є речі, які не горять. Я знаю, як усе починалось. 6:30. Перехрестя за шпиталем. Одна, без свідків.»

Уляна застигла. Подивилась на годинник — 6:10.

Швидко набрала Арсенія.
— «Номер абонента недоступний...»

Тоді — Юлі.

— Уля? Щось сталося?

— Так. У мене записка. Я не знаю, хто і як її підкинув. Але я маю йти. Зустріч — за двадцять хвилин. Я не встигаю подумати чи розкласти по поличках. Але я не можу не йти. Це може бути важливо.

— Скажи місце. Точно.

— Переулок за будинком. Там темно. Але я... я маю це зробити. Просто знай, куди я пішла. Мені так спокійніше.

— Добре. Але будь максимально обережна, Уля. І тільки спробуй не повернутись — я тебе з того переулку особисто витягну.

— Добре. — Уляна вдягнула пальто. — Я впораюсь.

Вона вийшла.

Темрява за стінами ще не здалась світанку. Уляна повернула за кут — і завмерла.

У глибині переулка стояла кремезна постать. Ніби чекала.

І коли вона зробила крок уперед, силует рушив. Прямо до неї.

«Я зробила помилку…» — майнула думка.
Але вже було пізно.