Розділ 58: Юридичний діагноз

Юля їхала швидко, але в кожному русі було стільки точності, що навіть зустрічні машини мимоволі трималися подалі. Її чорний спортбайк ковзав по асфальту, наче клинок, розрізаючи потік ранкового трафіку. На шоломі — темне тоноване скло, що приховувало вираз очей, але не могло приховати впевненості у посадці та різких, чітких поворотах.

Вона ніколи не ганяла бездумно. Її швидкість завжди була розрахована, кожен маневр — на міліметри точний. Вона знала дороги цього міста, як свою долоню, і користувалася ними, наче музикант інструментом.

У вухах у неї грав новий хіт — ритм вдаряв у барабанні перетинки, задаючи темп руху. Юля підспівувала, трохи хриплувато, але в такт, а пальці правої руки відбивали ритм по ручці газу.

На одному з перехресть, зупинившись на червоний, вона згадала ранок: біля кав’ярні на розі до неї кинулася стайка студенток-медиків. «Пані Юлю! Ми вас бачили в рекламі Faire!» — їхні очі світилися так, ніби зустріли рок-зірку. Вона тоді просто зняла окуляри, підморгнула й сказала: «Запам’ятайте: найкраща косметика — це сон і відсутність дурнів у житті». Дівчата розсміялися, і цей сміх досі грів їй душу.

Світлофор перемкнувся, і вона зірвалася з місця, відчуваючи, як двигун слухняно підхоплює кожен її рух. Попереду був кабінет Уляни, а в кишені — звичка розмотувати будь-які вузли, навіть якщо вони затягнуті золотими шнурками.
Двері кабінету вона відчинила без стуку, як завжди. Усередині пахло антисептиком і… чимось чужим.

— Як ти примудрилася встрягти у щось таке без мене? — Юля зайшла, залишаючи за собою шлейф парфумів, які могли б розбудити навіть напівмертвого. Червона помада, чорні окуляри, темне пальто, з якого вже тягнулися нитки через поспіх.

— Я була на операції. Він сам вліз, — втомлено відповіла Уляна, вказуючи на білу папку на столі.

Юля зняла окуляри, кинула їх у сумку, потім сумку — на крісло. Підійшла до столу, взяла папку в руки й перш ніж відкрити — вдихнула, наче митний пес.

— Пахне. Гроші є, формулювання «без обов’язкової прив’язки» — є… Але.

— Що?

— Уляно. Цей контракт — юридичний серпентарій з ідеальним почерком.

Вона пробіглася очима по тексту, швидко, але уважно, наче читала карту мінного поля. Виділила пальцем абзац:

— «Сторона зобов’язується утримуватися від будь-яких прямих або непрямих згадок ситуацій…»

— Це значить: навіть якщо ти нічого не робила, але щось бачила — мовчи.

Ще один абзац:

— «У випадку публічного обговорення тем, що можуть зашкодити діловій репутації третіх осіб…»

Вона підняла погляд, і в очах був той самий вогник, з яким вона колись переконувала суддю, що свідок бреше.

— Тобі просто забороняють говорити. І неважливо — правда в тебе на руках чи трупи в архіві. Це спосіб закрити тобі рота — красиво, дорого і юридично чисто.

Уляна мовчала, але в її погляді щось змінилося. Стало твердішим. Її не лякали нулі в сумі контракту. Лякав інший бік — кому це вигідно.

— Отже… ми підібралися дуже близько, — сказала вона тихо, ніби констатувала діагноз.

Юля криво всміхнулася.

— Вони відчувають, що ми ось-ось схопимо їх за жирну п’яту точку. Або ще краще — підсмажимо їм дупи на повільному вогні.

— Я не продаюся, — твердо сказала Уляна.

— І?

— І тепер ми граємо за моїми правилами.

Юля повільно відклала контракт на стіл, відкинулася на спинку стільця. А потім, без жодних прелюдій, витягла з сумочки помаду.

— Якщо війна — то я офіційно знімаю підбори й лізу в бруд при повному бойовому фарбуванні.

Вони обидві засміялися, але сміх був коротким і глухим. Попереду справді пахло війною — тією, де не буде вибухів, але будуть втрати.

Дякую, що ви поруч із цією історією.
Кожен ваш перегортаний розділ, кожен коментар і навіть тиха усмішка під час читання — це те, що додає мені сил писати далі.
Ви — моє натхнення і найкращий доказ, що слова здатні знаходити свої серця.