Розділ 57: Контракт мовчання

Уляна навіть не встигла перевзутися. Щойно вийшла з операційної — у коридорах ще стояв запах антисептика, на вилицях відчувалася втома, а пальці були холодними й трохи тремтіли після кількагодинної роботи. Вона встигла лише зняти рукавички, стягнути маску з обличчя й розстібнути верхній ґудзик халата, коли у дверях з’явилася медсестра.

— До вас із приватної клініки. Представник, — швидко кинула та й зникла, навіть не зачинивши двері.

Уляна на секунду застигла. Приватна клініка? Зазвичай такі «представники» дзвонять, пишуть, домовляються про зустріч заздалегідь. А тут — просто зайшов, наче це його кабінет.

Вона увійшла.

Кабінет пахнув кавою. Справжньою, міцною, свіжозвареною. Але кави не було — лише запах, який тягнувся від нього. За її столом сидів чоловік у темному, ідеально підігнаному під фігуру костюмі. Сорочка — світла, без жодної складки. На зап’ясті — годинник, який виглядав дорожче за половину обладнання їхнього відділення.

Тонка, біла папка лежала перед ним, як головна тема розмови.

Він піднявся, коли вона зайшла. Рух — точний, спокійний, без жодного зайвого жесту. Погляд — прямий, але не відкритий. Так дивляться ті, хто вже вирішив, ким ти будеш у їхньому світі: партнером, підлеглим чи інструментом.

— Пані Уляно, дякую, що знайшли час, — голос у нього був м’який, але з ледь відчутним східним акцентом, який додавав фразам тягучості. — Ви не знайдете мого прізвища в офіційних реєстрах клініки, але я консультую їх із кадрових питань. Ми давно за вами спостерігаємо. В найкращому сенсі.

— Сподіваюся, не через камери, — вона обережно всміхнулася, хоча всередині вже відчула настороженість.

Він теж усміхнувся — акуратно, відточено, як це роблять люди, які звикли домовлятися. Але його очі залишилися спокійними, майже холодними, наче усмішка була лише частиною сценарію.

— Ми вражені вашою роботою. Вашою відданістю. І… вашою принциповістю. Саме такі фахівці, як ви, зараз потрібні для нових форматів медицини — більш відкритих, приватних, пацієнтоорієнтованих.

Він відкрив папку й витягнув договір. Папір був щільний, з ледь помітним блиском, і навіть виглядало, що він приємний на дотик.

— Це велика можливість для вас. Скажу відверто: ресурси державної лікарні не відповідають вашому рівню. Клініці, яку я представляю, є що вам запропонувати.

— І що це за пропозиція? — вона не сіла, лише обперлася на край столу, тримаючи дистанцію.

— Консультації. Спеціальні кейси. У вас з’являться клієнти… з певною репутацією. Люди, яким потрібна якість і довіра. І, звісно, гідна оплата — для кращого життя. Контракт — стандартний. Є розділ про нерозголошення, але це звична практика при роботі з VIP-персонами.

— І це все? — її брови ледь сіпнулися.

— Лише початок. Ви з тих людей, з ким хочеться мати справу. Хто вміє тримати баланс — між правдою і доцільністю.

Він поклав ручку на папку. Повільно підвівся. Його рухи були надто плавними, щоб бути випадковими.

— Не поспішайте. Просто... подумайте. Ми дуже цінуємо тих, хто розуміє, що іноді — краще бути з тими, хто будує майбутнє. А не з тими, хто чіпляється за минуле.

Двері зачинилися так тихо, що на мить здалося — він і не приходив.

Уляна повільно сіла. Погляд упав на папку. Вона розкрила її, і перед очима попливли рівні, холодні рядки.

> Пункт 4.6: «обмеження публічних висловлювань про будь-які професійні кейси, пов’язані з лікуванням осіб, що входять до категорії закритого доступу».
Пункт 7.1: «виключне збереження ділової репутації сторін».

Стерильні формулювання, відполіровані, як хірургічний інструмент. І такі ж небезпечні.

Це не контракт про роботу. Це — сітка. Тонка, липка, майже непомітна, але раз потрапиш — не виберешся.

Вона відчула легкий металевий присмак у роті — так тіло реагує на небезпеку. І одразу потягнулася за телефоном.

— Юлю?

— Не встигаю зняти тональний крем, а ти вже дзвониш.

— У мене контракт на консультації. Але щось він… смердить.

— Зараз буду. Вже в дорозі.