Розділ 56: Прості речі

Аромат свіжозмеленої кави наповнював кухню, перемішуючись із запахом підсмаженого хліба і кориці. Сонячне світло пробивалося крізь напівпрозору фіранку, лягаючи теплими плямами на стіл.

Юля, зібравши волосся у недбалий пучок, готувала яєчню на сковороді, а Лев сидів за столом, поглядаючи на неї з тим спокоєм, який буває лише тоді, коли людина — вдома.

— А якщо сьогодні після обіду поїхати до мотосалону? — раптом кинула вона, не відводячи погляду від плити. — Обирати тобі байк. Тепер у нас офіційний сімейний статус — треба ж діяти відповідно.

Лев засміявся, потягуючи каву.
— Юлю… я не проти поганяти з тобою, але — як пасажир. І то, лише якщо ти обіцяєш не входити в повороти на повному газу.

Вона озирнулась, прищуривши очі:
— Тобто ти відмовляєшся від драйву двоколісної свободи?

— Я люблю кермувати. Просто — чотирма колесами, — відповів він спокійно. — Я — за асфальт, спокій і радіо в машині. Але тебе я відпущу на байку, куди завгодно.

Юля мовчала кілька секунд, зосереджено помішуючи яєчню.
— Ти ж розумієш… я не хочу, щоб у тебе було відчуття, ніби я втечу в цей світ. Світ швидкості, друзів, виїздів. Це частина мене, але не вся.

Лев встав, підійшов до неї й обійняв ззаду, поклавши підборіддя на плече.
— Я знаю, — прошепотів він. — Я закохався в тебе — справжню. І я ніколи не буду тебе тримати в клітці. Їдь. Літай. Зустрічайся з друзями. Тільки повертайся до мене.

Юля притулилася до нього щокою.
— Завжди.

— А я, поки тебе не буде, знайду собі якусь мужню справу. Наприклад, почну різьбити по дереву. Або перероблю гараж. Або зберу нову полицю, яку ти все просиш.

— Гараж звучить краще, — посміхнулась вона. — А полицю я вже сама зібрала.

— Ну от, доведеться різьбити, — зітхнув він і поцілував її в щоку. — Тільки не мчись занадто швидко. Моє серце не встигає за твоїм двигуном.

Юля розвернулась до нього і м’яко відповіла:
— Моє серце — завжди поруч із твоїм. Навіть якщо я на іншому боці міста.

Їхні пальці переплелись. А за вікном тихо шуміло осіннє місто, здавалося, що день тільки починався — такий простий, такий справжній.

---

Лев і Арсеній стояли в спортзалі, їхні тіла працювали синхронно з кожним повтором. Повітря було вологим від поту, але здавалося, що в цьому місці кожна крапля має свою мету — зміцнити тіло та дух.

Лев підняв важкий гриф, його руки міцно тримали його, і кожен рух був точним, впевненим. В його погляді — концентрованість, ніби кожен м’яз у тілі мав значення. Арсеній поряд — спокійний, але видно було, як його організм відгукується на напругу. Він працював, ніби в ньому не було жодної зайвої енергії, кожен рух ідеально розрахований, і його фізична форма була підтвердженням його внутрішньої дисципліни.

— Ти як, не боїшся перевантажити себе? — запитав Арсеній, не зводячи очей з його вправ.

— Та ні, просто день напередодні був важким, треба заземлитись, — відповів Лев, помітно спокійно, незважаючи на те, як працювали його м’язи.

Він зробив паузу і додав:
— Важливо не тільки м’язи прокачувати. Душа теж потребує тренувань.

Арсеній лише кивнув, зрозумівши, що Лев має на увазі.

— Знаєш, не зважаючи на все, я почуваюсь так, ніби в мене є час для себе, для нас, і все йде по плану, — сказав Лев, роблячи коротку перерву, потираючи свої руки рушником. — Сім’я — це важливо. Але ми не перестаємо бути собою. Жити треба і для інших, і для себе.