Розділ 53: Тиша перед люттю

Алея між лікарнею та парком була порожня. Ліхтарі кидали м’яке, тремтливе світло, що заливало мокру бруківку золотими плямами. Повітря пахло вологою землею, спокоєм… і щось у цьому спокої здавалося підозріло натягнутим.

Арсеній ішов повільно, руки в кишенях куртки, розстебнувши комір. Після зміни. Але всередині не було втоми. Лише тиша, яку він так довго чекав.
Того дня він по-справжньому відпустив. Не через чужі слова, не раптово. Просто… хвилина за хвилиною, спогад за спогадом — дозволив болю вийти з нього. Більше не тримався за провину. Сьогодні він не карав себе.

І тільки-но в ньому з’явилася ця тиша — світ ударив. Не несподівано. Як завжди.

На алеї, між ліхтарями, він побачив Уляну. І — двох чоловіків, які не мали бути поруч із нею.
Один притискав її до себе ззаду, рука — на роті, пальці вп’ялися в щоку. Вона рвучко сіпалась, але той сильніше тиснув. Другий стояв перед нею, нахилившись впритул, його руки лапали її — грубо, болісно, мовчки погрожуючи.

— Ой, яка гаряча, — пирснув один. — Може, тобі трохи ввічливості треба?

Уляна вдарила ногою — той ледь не втратив рівновагу, але встиг схопити її за плече. Різко. Болісно.

І саме в цю секунду темрява між ліхтарями наче розступилась.
Арсеній вийшов із напівтіні. Його обличчя було кам’яним, але очі світилися люттю. Рухи — неквапні, точні. У кожному кроці — стиснута вибухова сила.
Уляна побачила його — і на мить справді пожаліла нападників. Бо щось у його постаті випромінювало небезпеку. М’язи були напружені, як у хижака перед стрибком. Плечі розширені, шия залита тінню.

— Відпусти її, — голос був глухим, низьким, мов грім під землею.

— А ти хто, супермен? — проскреготів один і вже тягнув руку в кишеню. — Чи хочеш приє...

Удар. Перший — у живіт. Точний, короткий, з глухим звуком, від якого у нападника перехопило подих. Він скрутився, зойкнув, хапаючись за шлунок.
Другий — ліктем у ніс. Кров бризнула на бруківку, той встиг побачити тільки тінь, перш ніж впасти й вивернути плече.

Той, що тримав Уляну, спробував рипнутись, але вже було пізно. Арсеній схопив його за зап’ясток, скрутив руку так, що той захрипів, і втиснув спиною в дерево.

— Ще раз торкнешся її — і я зроблю так, що тебе навіть не візьмуть у морг, — сказав він рівно. Але в очах було полум’я.

Нападники, стогнучи, поповзли в темряву, озираючись, ніби боялися, що він передумає й піде за ними.

Арсеній розвернувся — і побачив Уляну. Вона стояла, розпатлана, пальці все ще трохи тремтіли. Але очі — тверді. Сильні. Живі.
Він ступив до неї, притягнув різко — і притиснув до себе. Міцно. Відчайдушно. Як тримають те, що мало не втратили.

— Я не дозволю, щоб тебе хтось чіпав, — прошепотів він у її волосся. — Ніхто. Крім мене. І тільки якщо ти сама цього захочеш.

Її серце билося, як двигун у розгоні. Вона вдихала його запах — диму, ночі, гніву, пристрасті. І розуміла: цей чоловік — її тил, її вогонь, її єдина слабкість і сила водночас.

Вони поцілувались. Це не був поцілунок «я тебе люблю». Це був поцілунок «я тебе захищу навіть, якщо згорю за тебе».
Вони ще кілька секунд стояли, важко дихаючи, поки алея знову стала тихою. Лише далекі кроки нападників зникали в темряві, а під ліхтарем залишалось тільки їхнє спільне тепло.