Розділ 52: О третій ночі

Година третя ночі. Автомат для кави шумів у кутку, як фонова музика — зайва, і ніхто її не слухав. У коридорі пахло гаром.
Уляна вийшла з операційної, зняла маску й сперлась на стіну.

— Живий? — пролунав хриплуватий голос.

Вона підняла очі. Арсеній стояв за кілька метрів, усе ще одягнений у форму, його волосся було трохи вологе — чи то від диму, чи то від поту.

— Живий. Але буде довга реабілітація, — відповіла Уляна. — Сильно постраждали легені, другий ступінь.

— Він ховався в коморі. Я ледве його витягнув, — Арсеній сів на лавку, сперся ліктями на коліна.

— І сам трохи обгорів? — вона кивнула на його руку, де рукав був підпалений, а шкіра почервоніла.

— Буває. Ти ж знаєш — форма “непальнева”, тільки не дихати нею.

Вона присіла поруч. Між ними завис запах диму, й не було жодної потреби говорити голосно.

— Ви сьогодні перші приїхали. Швидка ще добиралась, а ти вже витягував дітей.

— А ти рятувала життя в операційній, поки ми витягали тіла з вогню. У кожного — своя зона бою.

Уляна усміхнулась куточком губ. Помовчали.

— Як Грей? — запитала вона раптом.

— Виспався за нас обох. Ранок — його зміна.

Він знову глянув на неї, вже спокійніше.

— Ти не шкодуєш про вчора?

— Я ні про що не шкодую, якщо воно справжнє, — тихо відповіла вона.

Він нахилився трохи вперед, обережно, не торкаючись:

— Тоді дозволь бути поруч ще трохи.

— Лише трохи? — в її голосі лунала посмішка.

— Стартуємо з малого, — сказав Арсеній. — А там — побачимо.

---

Пізніше, коли зміна закінчилась, вони вийшли надвір. Місто ще не засинало, але вже говорило пошепки. Асфальт блищав після дощу. Десь у темряві зашелестів транспорт.

Вони сіли на лавку біля службового входу. Тиша лягала м’яко. Без натяків. Без вимог.

— А в тебе було? — запитала Уляна, коли вони вже мовчали кілька хвилин.

— Що — «було»? — Арсеній повернув голову, посміхаючись.

— Перше кохання.

— Ого. Це таке питання, на яке краще відповідати після третього келиха вина. Або в лікарняному коридорі о третій ночі. Як зараз.

— Ну от, — усміхнулась Уляна. — Значить, ми в правильний момент.

Він кивнув, але нічого не сказав. Вона подивилась у темряву, і заговорила тихо:

— Мені було майже шість. Новий хлопчик у групі. Темне волосся, чорні очі. І сміх. Ти не уявляєш. Оцей дитячий, але такий щирий, що ти не можеш не сміятись разом.

— Одного разу він підійшов до мене. Тримав щось у руці.
«Простягни долоню», — сказав.
— І ти?

— Я простягнула. А він… посадив мені на руку жука. Травневого хруща.

Арсеній засміявся. Але м’яко, з теплом.

— Я, звісно, запищала так, що стіни затрусились. Жук полетів. Він затулив вуха, скривився… А потім — підійшов і просто… закрив мені рот своєю рукою.

— Рішучий, — кивнув Арсеній.

— І каже: «Припини. Це лише жук. Травневий хрущ. Він не страшний, не кусається. Зате подивись, як зелені крила блищать на сонці.»

Вони замовкли.

— Я тоді взагалі не думала про «любов». Просто пам’ятаю, що потім довго чекала, коли ще прийде весна. Щоб знову з’явились хрущі.
І, може, він.

— Він більше не прийшов?

— Перевівся через місяць. Але я пам’ятаю його голос. Сміх. І ті зелені крила.

Арсеній кивнув:

— Знаєш… я розумію, чому з тебе виросла саме така Уляна.

— Яка?

— Та, що спочатку простягне долоню.

---

Вони помовчали. Місто за вікном ще не засинало, але вже говорило пошепки. Лише світло ліхтаря танцювало по обличчях, які стали трохи відкритішими.

— У тебе було щось… отаке? — тихо спитала Уляна.

Арсеній не одразу відповів. Подивився вдалечінь, покрутив ключі в руці.

— Я тоді був… інший. Ну, не злий. Просто дикий.

— Ти?

— У п’ятому класі мене вигнали з гуртка футболу за те, що я кинув бутс у тренера.

— Ого.

— У сьомому я втік зі школи, щоб поїхати з другом у Харків на день народження його дядька. На вантажному потязі.

— Ну, тепер усе стає на свої місця…

— Коротше, — він посміхнувся куточком вуст. — Дівчат я не бачив. Взагалі. Не до того було. Мене вдома ледь тримали, школа мене боялась. А я просто шукав, де ще є драйв. Шалості — це була моя стихія.

— А потім?

— А потім… була ситуація з Владом.

Його ім’я прозвучало не як тінь, а як чужа, знайома суть.

— Після того я… притих. І тільки тоді…

— Тоді?

— Я “побачив”. Одну дівчину. В паралельному класі. Вона була... ну, не як інші. Спокійна, дуже тиха. Завжди носила книги, у неї були найдовші вії, які я колись бачив. І я навіть не знаю, чому саме вона. Просто… помітив. І більше не міг не дивитись.

— Вона знала?

— Ні. Ніхто не знав. Я навіть із друзями про це не говорив. Я тоді думав: якщо скажу — зламаю щось. Це було моє. Мовчазне, непомітне, але… важливе.

— І як довго?

— Десь рік. Вона навіть не уявляла, що кожного разу, коли я “випадково” йшов повз її клас — це не було випадково.

— Ти колись говорив їй?

— Ні. І, мабуть, добре, що ні. З того нічого б не вийшло. Я тоді був... не готовий до того, щоб мене бачили по-справжньому.

Уляна мовчала.

— А тепер?

Арсеній подивився на неї:

— А тепер я бачу. І більше не тікаю.