Розділ 51: Відпусти

Машина Арсенія ковзала вечірнім містом, розтинаючи теплі відблиски ліхтарів на асфальті. Усередині було тихо, лише м’який гул двигуна і час від часу — клацання покажчика повороту. На передній панелі світилась його термокружка з кавою, а з сидіння ззаду визирала темна куртка.

Уляна дивилась у вікно — місто пропливало повз, знайоме і затишне, навіть у прохолодному осінньому повітрі. Вона відчувала, як Арсеній трохи частіше, ніж треба, стискає кермо.

— Ти хвилюєшся, — усміхнулась вона, не відводячи погляду від дороги.
— З чого ти взяла? — вдавано здивувався він.
— У тебе брови підняті так, наче ти зараз улітаєш на червоне, навіть якщо світлофор зелений.
— Просто… давно не бачив його.
— І?
— І хочу, щоб усе пройшло добре.

Вона кинула на нього швидкий погляд і тихо сказала:
— Я поруч.

Він відповів ледь помітною посмішкою. І далі вони їхали майже мовчки — але це було добре мовчання, у якому не тисне тиша.

---

Квартира Влада зустріла їх ароматом свіжозавареної кави та яблучного пирога. На підвіконні ліниво розтягнувся смугастий кіт, що відкрив одне око й недовірливо поглянув на гостей.

— Ну привіт, командире, — з усмішкою мовив Влад, відкриваючи двері. — І, я так розумію, це та сама?
— Та сама, — підтвердив Арсеній. — Уляна.
— Дуже приємно, — Влад потиснув їй руку. — Нарешті бачу тебе не тільки на фото в телефоні цього бугая. Я — Влад. Дитячий друг, свідок усіх його дурниць і неофіційний біограф.
— Звучить серйозно, — всміхнулась вона. — Але, здається, тобі є що розповісти.
— О, ще й як. Але спершу — кава й пиріг. Ми ж культурні люди.

Вони сіли на кухні. Влад розливав каву, пиріг парував на тарілках. Кіт, здавалось, уже визнав Уляну, бо підійшов і потерся об її коліно.

— Оце так довіра, — зауважив Влад. — Мій детектор чужих людей тебе схвалив.

Він почав розповідати історії з дитинства Арсенія: як той падав з дерева, як гасив «пожежу» з мангала, як виносив кошеня з підвалу, ніби це була людина з багатоповерхівки.

Уляна сміялась щиро, а Арсеній час від часу кидав на неї погляд — теплий, майже розгублений.

— Та скільки можна? Минуло більше десяти років, а ти досі той самий серйозний Арс, який боїться викинути недопиту каву, — підсумував Влад.

У двері подзвонили. Зайшла дівчина у світлому светрі, з м’якою усмішкою й теплим поглядом.
— Це моя Оля, — сказав Влад. — Ми вже кілька місяців разом.

Він говорив просто, без пафосу, але в кожному слові відчувалось, що він щасливий. І коли додав:
— Я теж продовжую жити. Повноцінно. Так, не так, як мріяв колись, але я — серед своїх, — у кімнаті стало ще тепліше.

Він подивився на Арсенія — прямо, впевнено:
— І, Арсе… настав час припинити себе картати. Я тебе не звинувачував ніколи. Я зробив свій вибір тоді. І зробив би його ще раз. Ти маєш право жити. Маєш право бути щасливим.

Уляна, яка до цього більше слухала, ніж говорила, відчула, як ці слова відгукуються й у ній. Вона бачила, як у плечах Арсенія ніби щось опустилося — напруга, яку він носив, навіть коли сміявся.

Оля, що сиділа поруч, поклала руку на плече Влада і м’яко додала:
— Ми з тобою знайомі кілька хвилин, але вже бачу, що ти з тих, хто бере на себе більше, ніж треба. Це робить тебе сильним, але й може зламати. Не дозволяй цьому.

Вона сказала це просто, без моралізаторства, і Уляні сподобалась ця спокійна впевненість. Жінки обмінялися коротким, але теплим поглядом — наче зрозуміли одна одну без слів.

Влад налив їм ще кави, пиріг розходився швидше, ніж встигав остигати. Кіт знову розлігся на підвіконні, і в кімнаті стало по-справжньому затишно.

— Бачиш, Арсе, — підсумував Влад, — життя не чекає, поки ти будеш готовий. Воно вже триває. І найкраще, що можна зробити — бути в ньому повністю.

Арсеній кивнув, і цього разу його усмішка була вже без тієї прихованої тривоги, що жила в ньому останні дні. Уляна тихо доторкнулась до його руки під столом — і відчула, як він міцно стис її пальці у відповідь.

Ще трохи розмов, жарти, запах кави й яблучного пирога — і вони вже збиралися йти. Попрощалися тепло, з міцними обіймами та усмішками. Домовилися побачитися знову наступного тижня — без поспіху, без приводів, просто щоб бути разом.

А коли двері за ними зачинилися, в під’їзді ще лишився відгомін сміху й відчуття, що це була важлива зустріч.