Розділ 50: З глибини себе

Ніч обіймала місто шовковою тишею.
За вікном легкий вітер гойдав гілки дерев, а всередині кімнати було тепло й затишно.

Уляна лежала на грудях Арсенія, повільно водячи пальцем по його плечу. Її волосся розсипалося по його шкірі, а він м’яко гладив її спину — неквапливо, заспокійливо.

— Розкажи мені щось про себе, — тихо промовив він. — Не з лікарняної хроніки, а щось справжнє. З дитинства. З глибини тебе.

Уляна усміхнулась, зітхнула й притиснулась щокою до його грудей.

— Мама виховувала мене сама.
Тата не стало, коли мені було три. Аварія. Я нічого про нього не пам’ятаю — хіба що обірвані образи з маминих розповідей.
Вона… не змогла побудувати нову сім’ю. Ніби замкнула себе в болі. І мене — разом із собою.

Арсеній обійняв її міцніше.

— Вона виховувала мене "хорошою дівчинкою".
Спіднички, бантики, рівна спина й відмінні оцінки. Жодних джинсів — до шістнадцяти. Жодних протестів.

І я старалася. Довго. Але в школі це тільки зробило мене мішенню.
Мене цькували. Особливо дівчата. Вони були яскравими. А я — як із минулого століття.

…якось вони порізали мою сукню ножицями.
Під час уроку фізкультури. Пішли в роздягальню — і… коли я вийшла, знайшла тільки клапті тканини.

Мама сказала: «Не звертай уваги. Це пройде».
Але не проходило.

Вона замовкла. Арсеній мовчки гладив її спину.

— А потім я потрапила в байкерську школу. Потайки.
Друзі скинулися на день народження — і я записалась.
Мамі казала: алгебра, географія, історія…

— Там ти зустріла Юлю?

— Так. Вона була світлом. Безстрашна. А я — тиха, стримана, трохи поламана.
На наступний день після знайомства з нею — знову зіпсували мою сукню.

Я йшла додому в спортивках, повз магазин. І там були вони — джинси.
Сині. З вишивкою на кишенях. І я… я їх вкрала.

Арсеній завмер.

— Ніхто не зупинив. Я винесла їх. Серце билося, руки трусились… Але за хвилину я повернулась.
І просто… розплакалась.

Жінка на касі сказала лише: «Добре, що ти їх повернула».

Вперше хтось мене просто вислухав. Без осуду.

---

— Наступного тижня я прийшла в школу — в джинсах. І з Юлею поруч.

Було свято. День спорту. Ми прийшли разом. Вона — “моя сестра”. Я — в джинсах. Уперше. І я могла дихати.

Нас помітили одразу.
Троє дівчат із мого класу — й одна сказала голосно:

— “Уляна в штанях? І що, не вкрала?”

Я зупинилась. І вперше — не мовчала.

> — “Ти роками намагалась зіпсувати мені життя. І знаєш що? У тебе нічого не вийшло. Я сильна. Я красива. І я — не боюсь тебе більше.”

Поруч стояла Юля. Мовчки.
Аліса буркнула щось і відійшла.
І в той момент я зрозуміла — у мене є голос. І його більше ніхто не заглушить.

---

Уляна мовчки провела пальцем по плечу Арсенія.

— Оце й усе.
І досі, коли бачу дівчат у формених спідничках — щось стискається. Але не від страху. Від пам’яті.

Арсеній торкнувся її щоки. Потім — лоба. Поцілунок був обережним.

— Ти неймовірна. Тоді, зараз, завжди. Ти сильніша, ніж сама думаєш.

— І я знаю, чому звернула увагу на тебе.
У тобі було щось… знайоме.
Тиша замість слів. Сила замість крику.

Він відповів усмішкою. І дотиком — упевненим, вдячним, глибоким.

— А тепер твоя черга, — прошепотіла вона. — Розкажи мені щось справжнє.

---

Арсеній замовк. Потім видихнув:

— У дитинстві я був шибайголовою. Лазив у всі заборонені місця. Мама казала — “дивом дожив до вісімнадцяти”.

— Не вірю. Зараз ти — зібраний, спокійний…

— Бо все змінила одна історія.
Був у мене друг — Влад. Спокійний, розумний. Повна протилежність.

Ми полізли в закинутий ангар. Хотіли подивитись на старі пожежні машини. І тоді… конструкція впала.
Він штовхнув мене — я вижив. Його придавило.
Він… більше не ходить.

Уляна взяла його обличчя в долоні.

— Ти не винен. Це була випадковість. Жорстока — але не твоя провина.

— Але з того моменту я став іншим. Стриманим. Закритим. Може, я хотів контролювати те, що не зміг тоді…

— Послухай. Ти став рятувальником не з провини.
А тому що ти завжди хотів рятувати.
Просто… ховав себе глибше. Але я бачу — той хлопець живий.

Веселий. Шибайголова. Той, хто зараз зі мною.

— І що мені робити з цим?

— Дозволь собі бути ним. Не всюди. Але зі мною — можна.
Мені не потрібен герой із мармуру. Мені потрібен — ти.

---

Вони мовчали.
Тиша була теплою. Спокійною. Приймаючою.

Дві долі.
Через втрати. Через силу.
Нарешті — разом.