Розділ 48: Розкажи мені себе

Вони вийшли на нічну вулицю. Освітлена набережна була зовсім поруч — річка спокійно відбивала світло ліхтарів, а вітер грався краєм її пальта.

— Знаєш, — сказав Арсеній після хвилини мовчання, — я давно не відчував такої повноти в собі. Ніби все, що раніше було уривками — сьогодні склалось у цілу картину.

— І що на ній? — усміхнулась Уляна, поглянувши вгору.

— Ти. І я. І все те, що попереду.

Вони зупинилися біля перил. Арсеній обійняв її за плечі, притиснув ближче. Ніч була прохолодною, але її тепло — справжнє, живе — зігрівало.

— І хай хоч весь світ гуде, — прошепотіла Уляна, — зараз я — щаслива.

І вони стояли там, у світлі ліхтарів і шелесті води. Двоє, які встигли піймати момент — справжній, тихий, незабутній.

…

Вони йшли знайомою набережною, тримаючись за руки, обговорюючи плани на завтра, вечері й чергування, сміялись із дрібниць.

— А ви з Юлею… давно знайомі? — раптом спитав Арсеній, глянувши на Уляну збоку.

Вона усміхнулась. Та посмішка була не лише теплою — вона світилась вдячністю й приємним спогадом.

— Так. Це ціла історія. І вона почалась у мої шістнадцять...

---

Fair і Ice

Школа навчання їзди на байках мала свій ритм — запах бензину, хрипкий звук двигунів, інструкторські свистки. Саме в такій атмосфері, серед гуркоту моторів і пилу на асфальті, Уляна вперше побачила Юлю.

Їм було по шістнадцять. На обличчі Юлі — посмішка, у руці — шолом із яскравим малюнком вогню. Вона була мов вибух: гучна, жива, з характером, який неможливо було не помітити. Інструктор саме робив зауваження якомусь хлопцю, коли Юля зайшла в коло та вільно сіла на байк.

— Хто це? — запитала Уляна в іншої дівчини поряд.
— Юля. Вони вже називають її Fair. Бо якщо вогонь — то вона.

Уляна лише хмикнула й повернулась до свого байка. Її стиль був іншим — чіткий, зосереджений, без зайвих рухів. Вона не кричала, не жартувала, але один погляд на її маневри змушував поважати. Після першого ж кола інструктор кинув:

— О, схоже, в нас тут Ice з’явилась. Холодна точність.

Так усе й почалось.

Fair і Ice. Вогонь і лід.

Згодом їх уже всі так і кликали. Вони сперечались, сміялись, ганялися на швидкість і вчилися довіряти. Байк був спільною мовою, а дорога — тією ниткою, що зв’язала назавжди.

І хоч минали роки, з усіх імен, слів і статусів, ці двоє лишались одне для одного тими самими — Fair і Ice.
Так було простіше. Так було правильно.

…

Уляна зупинилась у розповіді, усміхаючись думкам.

Арсеній дивився на неї із цікавістю, трохи схиливши голову.

— То ти одразу сіла на байк і поїхала, як профі? — примружено всміхнувся він.

— Не зовсім, — відповіла вона. — У підліткові роки я щоліта гостювала у тітки. Її чоловік мав старий мотоцикл — важкий, але на ходу. Поруч жив хлопець — старший на кілька років. Сам їздив і мене навчив. Ми часто ганяли удвох: я — на дядьковому, він — на своєму. Сільські дороги, пил, вітер — там не треба було досконалих трас, тільки свобода і бензин.

— І трохи бунту, — усміхнувся Арсеній.

— І трохи серця, — м’яко підтвердила вона.

В її очах на мить з’явився спогад — далекий, сонячний, із запахом сухої трави й гарячого металу.

— Тепер мені цікаво, — змінила вона тему, нахилившись трохи вперед. — А як ви з Левом стали друзями? Хочу почути твою історію.

---

Дим і Вогонь

Пожежна частина дихала спекою — не від вогню, а від полуденного сонця, яке заливало плац і пробивалося крізь вікна гаражів. Гул машин, удари металу, короткі команди — усе звучало, як добре налаштований ритм, точний і впевнений.

У цей ритм увійшов новий голос:

— Доброго дня, я — Лев Левченко. Переведений із Північної частини.

Арсеній підвів голову від планшета. Перед ним стояв хлопець у формі, підтягнутий, із впертою посадкою плечей і якимось світлим вогнем в очах.

— Арсеній, — коротко відповів він, подаючи руку. — Командир екіпажу. Тепер ти — в нашій команді.

Рукостискання було щирим. Сильним. Без гри.

— Чув, у вас тут темп інший, — додав Лев. — Ближче до центру, більше викликів.

— Тут немає темпу. Тут є ритм. Якщо не впишешся — виб’є.

Лев усміхнувся. Не злякався. І Арсеній це помітив.

…

Перший виклик нового складу не змусив себе чекати. Нічна тривога. Горіло складське приміщення на околиці.

— Левченко, зі мною! — крикнув Арсеній, надягаючи захисний шолом і біжучи до машини.

Дим стояв стіною, язики вогню вже жадібно облизували дах.

— Вхід із південного боку, — коротко дав команду Арсеній. — Йдемо вдвох, перевіряємо приміщення. Чітко. Без героїзму.

Але всередині сталося те, чого ніхто не очікував. Конструкція просіла, і шматок стелі впав у коридор, перекривши вихід.

— Назад! — крикнув Арсеній. — Назад, до технічного!

Лев схопив його за куртку:

— Сюди! Там двері!

Вони встигли вирватися. Виповзли назовні, обпалені жаром, але цілі. Лев кашляв, очі сльозились, а Арсеній уперше за довгий час сказав:

— Добре спрацював, Левченко.

— Та так… Я просто не хотів бути новачком, якого винесли першим, — жартома відповів той, обтрушуючи сажу.

Арсеній усміхнувся.

— У нас таких люблять. Не новачків — а тих, хто не ламається.

…

Після тієї ночі вони стали командою. Різними, але схожими у важливому — в бажанні тримати рубіж. Бути на місці, де найгарячіше. Ризикувати — не заради слави, а заради тих, хто чекає допомоги.

З того вечора Арсеній іноді кликав його просто Лев.
А Лев знав: якщо вже цей кремінь почав тебе так називати — ти не просто витримав.
Ти став своїм.

Є люди, які приходять — і назавжди лишаються твоїм тилом. І неважливо, ким ви були до: коли горить — важливо, хто поруч.
А в тебе є хтось, хто стояв поруч, коли дим стіною?