Розділ 47: Більше, ніж сьогодні

Кафе було затишним — м’яке світло ламп створювало відчуття теплоти, а приглушений гул голосів розчинявся у фоновій музиці.
Уляна й Арсеній сиділи на м’якому диванчику в кутку, біля великого вікна.
Перед ними — теплий салат із печеними овочами, курка в соусі та келихи сухого вина.

Арсеній обіймав її однією рукою, вільною тримав виделку, але більше дивився на неї, ніж на тарілку.

— Я скучив за тобою, — прошепотів він на вухо.
І легкий жар пройшовся по її шиї.

Уляна посміхнулась, не відриваючи погляду:

— Ми ж разом починали день.

— І все одно мені цього мало, — відповів він з усмішкою.
— Нам треба більше таких вечорів. Теплих. Затишних. Тільки для нас.

— Більше — це скільки? — піддражнила вона, торкаючись його руки.

— Настільки більше, щоб забути, як звучить слово «скучив», — тихо сказав Арсеній.
— Я не хочу відпускати тебе щоразу, коли вже звик до твого запаху.
Не хочу цих годин по окремо. Я хочу тебе — поруч. Постійно.
Мед, давай жити разом. Не тому, що зручно. А тому, що хочеться.
Бо мені добре, коли ти є.
І мені хочеться, щоб це «є» не закінчувалося так швидко.

— Ти впевнений, що витримаєш мене щодня? — усміхнулась вона, але в очах уже жила відповідь.

Вона нахилилася ближче, шепочучи:

— Бо я, здається, готова щодня варити тобі каву. І не лише каву.

Її усмішка стала глибшою, спокусливою. Очі — обіцяли.
Так. Я готова на це “разом”.
І не тому, що зручно. А тому, що теж цього хочу.

---

Їхня тиха близькість розчинилась у приглушеній атмосфері вечора.
Уляна обережно поклала виделку, взяла келих і легенько чокнулась з ним.
Погляди зустрілись — м’які, усміхнені, глибокі.

— Як думаєш, чого Юля з Левом так наполягали на цій зустрічі саме сьогодні? — запитала вона, ковтаючи ковток вина.

— Можливо, просто скучили за нами? — Арсеній підняв брову. — Або готують щось гучне. Вони ж не вміють інакше.

Уляна засміялась — і в цей момент за спиною пролунав знайомий голос:

— Гучне — це про нас, погоджуюсь!

Вони повернули голови — Юля та Лев уже стояли біля столу.
Лев обіймав Юлю за плечі, а та світилася щастям.

— Ну? — запитала Уляна, підводячи брови.

Юля простягнула руку з каблучкою:

— Ми заручилися. Сьогодні. І хотіли, щоб ви були першими, хто дізнається.

Сміх, радість, обійми — вечір перетворився на маленьке свято.
Десерт — ніжний крем з ягодами — здався найсолодшим у світі.
Юля не випускала руки Лева, а Уляна час від часу ловила на собі погляд Арсенія —
сповнений спокою й ніжної турботи.

Світло ламп відбивалося у винних келихах.
Музика ледь чутно струменіла з динаміків.
У повітрі — легкий аромат кави, ванілі і щось невловимо затишне.

---

І раптом — глухий, далекий звук.
Майже нечутний вибух.

Усі на мить завмерли.

Лев поставив келих і тихо сказав:

— Тиша — розкіш. Але навіть у такі часи треба вміти ловити моменти.

Уляна подивилась на нього й кивнула.
Вона вже навчилась не розривати світ на "до" і "після".
Бути — тут і зараз — стало формою виживання. Формою любові.

---

Вечір продовжився — у світлі ламп, у теплі коротких історій, сміху й поглядів.
Потім усі повільно почали прощатися:
Юля з Левом рушили в бік авто,
а Арсеній запропонував Уляні прогулянку по набережній…