Розділ 42: Троє над тишею

Квартира зустріла Уляну звичним запахом — чай і трохи самотності.Вона скинула пальто, поставила сумку й довго не могла відірвати погляд від флешки в руці.Ніби вона важила кілограмів десять.Що тепер? Здати? Перевірити самій? Поговорити з кимось? Чи… мовчати?

Уляна вже хотіла поставити воду для чаю, коли дзвінок у двері пролунав так раптово, що вона здригнулася.

— Відчиняй, я знаю, що ти вдома! — пролунав голос Юлі. — Якщо зараз не відчиниш, я залізу через вікно! І це не метафора!

Уляна відчинила.

Юля зайшла, як буря. Пальто недбало скинула на крісло, сумочку — на підлогу.І завмерла, бо як «гонча» відчула запах таємниці.На її обличчі з’явився той самий вираз, який означав: “зараз все витрясу з тебе, навіть те, чого ти не знала.”

— Ну? Що це за обличчя? — запитала вона, повільно перетнувши кімнату. — Ти виглядаєш, як людина, що побачила рахунок за газ і труп одночасно. Викладай.

— Юлю, я… не знаю, з чого почати.

— Почни з кінця. Це завжди найсоковитіше.

Уляна мовчки простягнула флешку.Юля взяла її обережно, як гранату з відкритою чекою.

— Тільки не кажи, що це з серії “мені підкинули на темній вулиці після зміни”.

— Саме так.

— Твою ж…

— Хлопець. З пожежі. Приніс її. Сказав — там щось важливе. Голос. Слова. Машина.

— І ти одразу вирішила мовчати?

— Ні. Просто… ще не знала, що з цим робити.

Юля хмикнула.

— Уль, я знаю, коли ти брешеш, ще на етапі, коли ти тільки збираєшся збрехати. Так що — давай одразу. Правду. Тільки правду.

Уляна вдихнула, сіла навпроти. І — вперше за останні кілька годин — видихнула всю історію.

— Треба показати Арсену, — сказала Юля, коли тиша стала густішою, ніж чай.

— Ти думаєш…

— Думаю, він саме та людина, яка може зреагувати так, як треба. Спокійно. Точно. І — без зайвих питань. Він вже в ділі.

— Алло. Арсе, це я.— Щось сталося?— Є дещо… важливе. Я хочу тобі це показати.— Я можу приїхати. Куди?— До мене. Я скину адресу.— Добре. Виїжджаю.

Арсеній приїхав швидко. Якось надто швидко — наче був поруч.

Коли він зайшов у квартиру, то одразу кинув погляд на Уляну, як робив на роботі — швидко, уважно, без зайвих слів.

— Що трапилося? — голос трохи хрипкий. Було видно, що він приїхав без зволікань.

— Сідай, — сказала Юля. — І дихай глибше. Тут буде не “тихо”.

— Отже, — Уляна подала йому флешку. — Це дав мені один із підлітків. З пожежі. Каже, тут є відео. Ми ще не дивилися.

— Пожежа в школі?

— Так. Він сказав — знімали для розваги. Але там потрапив хтось ще. Голос. Імовірно — машина.

Юля вставила флешку в ноутбук. Екран мигнув.На відео було темно.Спершу — сміх, тремтячий кадр, що показує частину шкільного двору, глухий коридор, потім вогонь — маленький, контрольований.

І далі — голос. Низький. Чіткий. Без емоцій:

— Головне, щоб почалося одночасно.— Прибери каністру. Швидко. Не світи.— Барону не потрібні свідки. І не забувай, хто платить.

І — миготіння світла. Машина на задньому плані. Мить — і стоп.

У кімнаті запала тиша.Арсеній повільно розтиснув пальці.

— Це не жарт. І не дитячі ігри.

Юля сиділа нерухомо. Її обличчя стало серйозним — без посмішки, без фірмової зухвалості.Очі — сфокусовані.

— Барон?.. — Юля повільно підвела брови. — Це слово я вже десь чула. Не в новинах. Не в серіалі. У житті. Але… де? І, головне — хто за ним ховається?

— Що? — перепитала Уляна.

Арсеній нахилився до екрана.

— Тут нічого не видно. Номер — нечитабельний. Але силует... наче хтось у формі.

— Можливо, пожежна? — тихо.

— Можливо. А можливо — просто хтось, хто знає, як має виглядати форма.

Юля знову прокрутила момент з голосом.

— Це не випадкова людина. Це керівник.

— Знаєш, що це значить? — запитала Уляна.

— Це значить, що я тепер у справі, — відповіла Юля. — Якщо я впізнаю цей голос — ми зможемо витягнути нитку.

— І що ти пропонуєш?

— Спочатку — перебрати всі місця, де я могла його чути. Це не телевізор, не радіо. Це десь… ближче.

Арсеній мовчав, але погляд його ковзав по обличчях жінок.Він відчував, що цей момент — поворотний.

Троє сиділи над екраном, як над чорною коробкою, що може відкрити чиєсь пекло.