Розділ 41: Флешка

Щось не відпускало. Немов у повітрі, яке вона вдихала з кожним новим днем, залишався присмак тривоги. Невидимий, але впертий.
«Щось тут не так», — думка крутилась, мов заїжджена плівка, — і не давала спокою.

Спочатку — лише запах. Хлопці з пожежі пахли не лише димом. У повітрі лишався токсичний відтінок розчинника, хімії. І тиша, в якій вони уникали погляду.

Вони лежали тихо, мовчали багато. Але очі… очі пам’ятали більше, ніж губи наважувались вимовити.

Через два дні Уляна дізналась, що двоє підлітків у капюшонах, з опущеними головами, приходили в лікарню. Вони питали про “гарного лікаря, що була позавчора на чергуванні”.

Медсестра навіть не помітила, як відповіла: «Так, то була Уляна». І тільки потім згадала їхні очі. Напружені, тривожні. Вони втекли миттєво, не мовивши ні слова. І щось у цій втечі було страшніше за крик.

Відтоді світ навколо став іншим.

Кожного разу, виходячи з лікарні, Уляна відчувала, що не сама. Наче за нею стежили. Не тиснули, не лякали — просто дивилися. Важко, нерівно, мов намагались зрозуміти, чи можна довіряти. Вона озиралась — нічого. Але погляд на шкірі лишався.

Минув тиждень. Пізня година. Місто вже дихало ніччю. Ліхтарі розбивали темряву золотими плямами. Вона йшла вузькою вуличкою біля будинку, де завжди пахло вологим асфальтом і старим металом.
Десь у глибині — короткий дзенькіт пляшки об камінь, потім тиша. І — кроки. Повільні, обережні.

Вона озирнулась. Порожньо. Але тінь у темряві наче ворухнулась.
І тоді — голос.

— Пані… будь ласка…

Голос — тихий, юнацький, з надломом.

Вона зупинилась.

— Це я. Я… з пожежі. Ви мене пам’ятаєте?

Той самий хлопець. Малий, з опіками. Очі — тривожні, руки в кишенях, плечі напружені, як у звіра, готового втекти.

— Не тут. Можна туди, у провулок? — він кивнув у бік темної арки. — Там не побачать. Мене не мають бачити з вами.

— Добре, — сказала вона тихо, але чітко, відчуваючи, як серце відгукується тривожним ритмом.

Він озирнувся, потім витягнув із кишені флешку. Маленька, замотана в серветку.

— Тут є відео. Ми знімали на телефон. Спочатку — просто доказ, що ми виконали завдання — пробратись у школу повз охоронця. Але… далі чути голос. Слова. Я не знаю, хто це, але він казав про каністру. Про час. І що треба прибрати після.

— Ти бачив його?

— Ні. Але звук… і машина. Там фара блимає. Може, видно номер. Він не мав бути там.

— Чому ти вирішив передати це мені?

— Бо ви були… нормальна. Ви не виглядали, як ті, що зразу здають. А ще... ви не боїтеся. Це видно.

— І що мені з цим робити?

— Я не знаю. Я вірю, що ви зробите все правильно. Тільки не кажіть, що це я. І не питайте більше. Мені вже страшно.

Він розвернувся й зник у тіні арки. Так, як зникає вітер — після бурі.

Вона стояла на вологому асфальті, стискаючи в руці маленький носій — занадто крихкий для тієї правди, яку він ніс.
Це було більше, ніж пожежа. Це — початок.