Розділ 40: У ритмі нас

Ресторан на набережній світився зсередини теплом і затишком. Скло вікон віддзеркалювало осіннє місто — злегка туманне, з підсвіченими ліхтарями й річкою, що спокійно текла повз, як спогад. У приміщенні звучала жива музика — контрабас, піаніно, саксофон. Повільний джаз огортав усе навколо легким серпанком.

Офіціанти рухались тихо, як тіні, приносячи страви й не порушуючи загального спокою. На столиках — свічки в прозорих келихах, що хитались від подихів осіннього вітру.

Уляна з’явилася на порозі, і Арсеній завмер. Його серце зробило півоберта. І зупинилось. Занадто багато краси в одному моменті. Так, ніби хтось увімкнув світло — тільки для нього.

Темно-зелена сукня з м’якого оксамиту обіймала її фігуру, підкреслюючи кожен вигин. Волосся вкладене м’якими хвилями, легкий аромат парфумів змішувався з осіннім повітрям. Губи — ніжно підкреслені, а очі… очі світилися так, що його ноги на мить забули, як іти. Вона всміхнулась і зробила крок до нього.

Ще вдома, збираючись, Уляна кілька разів перевіряла відображення в дзеркалі — чи не надто яскраво нафарбовані губи, чи не зібране волосся занадто строго. Вона не пам’ятала, коли востаннє так хвилювалась перед зустріччю. І саме тому слова Арсенія, щойно він її побачив, стали для неї тихим, але потужним полегшенням — вона була щаслива знати, що він бачить її саме так.

— Виглядаєш, ніби щойно вийшла з нічного сну, з якого не хочеться прокидатись, — прошепотів він, коли поцілував її в щоку.

— Тоді ти вчасно прийшов мене забрати, — відповіла вона, торкаючись його плеча.

Вони пройшли до столика біля великого вікна. Келихи з вином, легка вечеря — але жодна страва не могла відволікти їх одне від одного. Погляди тягнулись, мов нитка шовку. Арсеній сміявся, коли вона жартувала про їхню першу зустріч, а вона розпливалася в усмішці, коли він говорив щось тихо, тільки для неї.

І тоді заграла інша мелодія — знайомий вальс із нотками смутку й тепла. Декілька пар вийшли на невеликий танцмайданчик у центрі залу.

— Підеш зі мною? — спитав Арсеній, простягаючи руку.

— А якщо я наступлю тобі на ногу?

— Це буде найкращий біль у моєму житті.

Вона взяла його за руку, і він повів її на середину залу. Танець був повільним, ідеально злитим із музикою. Арсеній тримав її ніжно, але впевнено. Її долоня лежала в нього на плечі, погляд — спрямований прямо в його очі. Уляна ніби знову вчилась дихати в цьому обіймах. Її пальці легко ковзнули вниз по його руці, спинились на зап’ясті. Цей дотик був теплішим за вогонь. Затишнішим за плед. Ріднішим за слово.

— Ти знаєш, — прошепотіла вона, — іноді мені здається, що ти — сон. Занадто гарний, щоб бути правдою.

— А я думаю, що ми обидва — реальні. Просто це вперше, коли реальність настільки правильна.

Вона усміхнулась, опустивши голову й торкнувшись щокою його грудей. Арсеній провів пальцями по її спині — м’яко, зосереджено, ніби запам’ятовував кожну лінію.

— І знаєш, що ще? — сказав він.

— Що?

— Я ніколи не думав, що можу бути щасливим настільки… просто. Без драм, без істерик. Просто стоячи отак з тобою.

— Бо іноді найважливіше — не те, що кричить. А те, що дихає поруч, — відповіла вона.

Музика затихла, але вони ще кілька секунд тримались одне за одного. Не розтуляючи рук. Не відпускаючи той момент.

Коли вони повернулись до столика, світ ніби змінився. Стало легше. Спокійніше. Правильніше.

— Після такого танцю, — сказала Уляна, сідаючи, — мені більше нічого не треба. Можемо залишитись тут назавжди.

— Або перенести цей вальс у наш кожен день, — сказав Арсеній.

І вона кивнула, знаючи — це можливо.

Бо їхній вальс уже почався. І він тривав не завдяки музиці, а завдяки почуттю, яке не потребувало слів.