Розділ 39: Не втрачай

Ранкове сонце пробивалося крізь великі вікна приймального, малюючи на підлозі теплі прямокутники світла. Уляна саме закінчувала писати в картці, коли відчула, як на неї накочується втома безсонної ночі. Кроки були повільними, але впевненими — звичка тримати спину рівно навіть у найважчі зміни.

Вона вийшла з ординаторської, поправляючи халат, і майже одразу помітила його. Арсеній стояв у холі, опершись на стійку реєстратури. У формі, трохи розпатланий після нічної роботи, але все такий же… її. На його обличчі була втома, але в очах — тепло, яке завжди розтоплювало в ній напругу.

Він підняв погляд, і щось у тому знайомому виразі — ледь помітна посмішка, уважний прищур — змусило її внутрішньо розслабитися, навіть попри втому.

— Привіт, — тихо сказала вона, підходячи ближче. — Ти що, спеціально приїхав?

— Уяви собі, не за кавою, — втомлено, але щиро всміхнувся він. — Хоча з нею було б краще.

Вона уважно його оглянула й ледь нахилила голову.
— Ти виглядаєш втомлено, Арсе.

Він теж зміряв її поглядом, у якому промайнула турбота і трохи жарту.
— Ти теж, Улю. Може, навіть більше за мене.

Вона всміхнулася кутиком губ.
— Значить, ми обидва герої сьогоднішнього ранку.

— Ходімо, — додала вона, — у мене є кілька хвилин.

Вони зайшли в її кабінет. Тут завжди пахло кавою, медичними рукавичками і якоюсь особливою, притаманною тільки лікарням тишею. На столі — кілька стопок карток, недопиті чашки з учорашньої зміни, під вікном — маленький вазон із фікусом, який вона колись принесла з дому.

Арсеній сів навпроти, трохи нахилившись уперед, і сперся ліктем на стіл. Його рухи були зосереджені, але очі не відривалися від неї.

— Як постраждалі? — перше, що спитав він.

— Всі живі. Легке отруєння, трохи шоку. Але в аналізах є щось дивне. І запах… хімія. Це вже не перший такий випадок.

— І я про це, — кивнув він. — Школа. Склади. Кав’ярня. Щось їх об’єднує. І мені це дуже не подобається.

Вона на мить відвела погляд, дивлячись у вікно. Ранкове світло лягало на її обличчя, і в ньому було щось спокійне, навіть попри слова, які вони щойно обговорювали. Потім вона повернулася до нього і тихо сказала:

— Мені теж. Але знаєш… поки ти поруч, страшно менше. Наче є на кого спертись, навіть коли світ тріщить.

Він усміхнувся — спершу ледь, а потім ширше. Простягнув руку й торкнувся її пальців. Її долоня була тепла, і він ніби вперше за ніч відчув, як з нього сходить напруга.

— Ти теж моє заспокоєння, — сказав він. — І причина, чому хочеться з’ясувати, хто стоїть за цим, а не просто махнути рукою.

— Ми команда? — запитала вона стиха.

— Команда, — підтвердив він, і в голосі було більше, ніж просто згода.

Вони кілька секунд сиділи так, тримаючись за руки, не кваплячись відпустити. Уляна стисла його пальці трохи сильніше, і в її жесті було все — підтримка, турбота, прихована ніжність.

— Поїдеш додому? Відпочинеш? — спитала вона.

— Якщо ввечері побачимось, — відповів він, і в його голосі прозвучала легка надія.

— Домовились, — усміхнулась вона. — Але ти все одно дивишся так, ніби хочеш спитати про щось іще.

Він на мить опустив погляд на їхні руки, потім підвів очі й тихо сказав:

— Просто дивлюся на тебе й думаю, наскільки мені з тобою добре. І наскільки важливо — не втратити тебе.

Вона не відповіла словами. Лише нахилилася і поцілувала його — тепло, м’яко, з усмішкою.

— Тоді не втрачай, — прошепотіла вона.

А за вікном, ніби на підтвердження, сонце виринало з-за хмар — несміливо, але впевнено. Як новий шанс.