Розділ 38: Щось є

Лікарня дрімала, ніби видихнувши після важкої ночі. Лише далеке цокання годинника й поодинокі кроки в коридорі порушували тишу. Уляна саме завершувала огляд пацієнта з гіпертонічним кризом, коли гучний, різкий виклик розірвав спокій:

— Двоє неповнолітніх, після пожежі у школі. Отруєння димом, опіки першого ступеня, травма руки. П’ять хвилин — готуйте приймальне.

Вона відразу зняла рукавички, переодяглася у чистий халат, кивком покликала медбрата й розпорядилася готувати носилки, кисневі маски та крапельниці. У животі стислося від знайомого передчуття — зазвичай воно не підводило.

Коли двері відчинилися, всередину вкотили двоє санітарів носилки. Обоє хлопців були наче в сажі, з волоссям, що ще пахло гаром. Один кашляв, схопившись за груди, в очах стояли сльози від диму. Другий тримав руку, обмотану бинтом, і дивився кудись повз лікарів.

— Ви в безпеці, — сказала Уляна, нахиляючись до першого, і легким рухом поправила йому маску.
— Ми… не хотіли… — прохрипів він, губи тремтіли. — Там не мало бути вогню… Ми ж просто…
— Потім, — м’яко зупинила вона. — Зараз рівно дихай.

Вона жестом вказала медбратові перевірити пульс і насичення киснем, а сама перейшла до другого.
— Як рука?
— Болить, але терпимо. Ми хотіли подивитися школу вночі… Було тихо. Потім хтось… щось стукнуло… і дим…

Хлопець кивнув, та очі його ковзнули вбік. Уляна вловила цю мить. Її досвід казав: або він щось приховує, або боїться сказати. І ще — запах. Дим був змішаний із різкою, неприродною хімією, яку вона вже відчувала на інших «дивних» пожежах.

— Зробіть аналізи на карбоксигемоглобін, перевірте на токсини, — кинула вона медбратові. — І викличте психолога. Вони в стані гострого стресу.

Коли хлопців відвезли в палату, вона залишилася на кілька секунд у порожньому коридорі. Це була вже третя пожежа за місяць, і кожна мала свій «збіг». Дивні звуки перед загорянням, підлітки або випадкові очевидці, які «нічого не бачили», але чомусь згадували деталі, від яких мороз ішов по шкірі.

Вона витягла телефон. Коротко, без зайвих слів:
➤ Арсе, у мене щось є. Коли будеш вільний — поговоримо.

---

Повернувшись у частину під ранок, Арсеній скинув рукавиці, ще теплі від роботи, й кинув їх у шафу. На шкірі залишався запах гару, змішаний із потом і металом спорядження. Спина нила від напруги. Дмитро мовчки махнув йому на прощання й пішов у казарму, а він лишився сам.

Телефон завібрував. Повідомлення від Уляни:
➤ Арсе, у мене щось є. Коли будеш вільний — поговоримо.

Він затримав погляд на екрані. Лаконічно. Без емоцій. Але він знав — вона не писала просто так. Втома відступила, а всередині з’явився той самий холодок, що перед серйозною операцією.

➤ Зачекай мене, я виїжджаю, — набрав він.

Хвилина — і вже в цивільному, він зачинив за собою важкі металеві двері й вийшов на свіже ранкове повітря. Над містом щойно прокидався світанок, рожеві та золоті мазки лягали на верхівки будинків. Але всередині Арсенія не було спокою.

«Щось є…» — повторював він подумки. І це «щось» могло бути ключем до всього ланцюга пожеж, що тягнувся останні півтора місяця.