Розділ 37: Пожежа вночі. Школа

Ніч була тиха, з легким туманом, що стелився над містом і ховав ліхтарі в розмитих ореолах світла. Місто дрімало, але цей сон різко обірвався — тривожний сигнал пронизав повітря, наче удар ножем.

У диспетчерській спалахнула червона лампа. Металевий голос чергового пролунав чітко й беземоційно:
— Пожежа. Школа №54, проспект Свободи, 42. Повторюю: школа №54.

Машина вирвалась у ніч із ревом сирени, проблискові маячки розрізали темряву синьо-червоними спалахами, від яких туман на мить ставав схожим на дим. Усередині кабіни стояв запах гуми й пального. Арсеній тримав шолом так міцно, що побіліли кісточки пальців.

— Це стара будівля? — запитав Дмитро, перекрикуючи звук мотора.
— Ні, нова. Спортзал на ремонті, — відповів Арсеній. — Охоронець каже, почув хлопок і побачив дим.

Коли прибули, подвір’я школи вже було залите сліпучим світлом фар патрульних машин. Вологий асфальт блищав, відбиваючи червоно-сині відблиски. З бокового крила будівлі виривався густий дим, розкручуючись у нічному повітрі. На тлі цього клубка стояв учитель у халаті та капцях, безпорадно жестикулюючи поліцейському.

Арсеній вистрибнув із машини, в грудях росло знайоме напруження — те, що приходить перед серйозною роботою.
— Розподіляємось, — коротко скомандував він. — Дмитро, дах. Решта — за мною.

Біля входу тремтів худорлявий охоронець.
— Я почув глухий вибух… Потім дим із боку спортзалу. Натиснув тривожну кнопку… Я думав, що в школі нікого немає…

Коридори вже затягував сивий дим. Світло миготіло, вогонь ніби рухався занадто впевнено, наче знав, куди йти. Арсеній відчув, як у носі різонуло запахом не просто гару — там була якась хімічна нота, важка й їдка.

На другому поверсі він почув голоси крізь кашель і тріск дерева.
— Є хтось?! — крикнув він у дим.
— Тут! — пролунало з глибини класу.

Біля вікна, затиснуті димом, сиділи двоє підлітків — бліді, налякані, років по чотирнадцять. Один хапав повітря, інший стискав забиту руку. Не чекаючи пояснень, Арсеній подав сигнал, і хлопців швидко вивели назовні.

На подвір’ї вони лежали на носилках під кисневими масками, в сажі, з широко розплющеними очима. Один прошепотів:
— Ми просто хотіли подивитися… Нас ніхто не бачив…

Поліцейський зітхнув:
— Проникли через пожежний вихід. Схоже, не вперше.

Вогонь вдалося локалізувати. Вода стікала по стінах, пар здіймався хмарами, але навіть у цій задушливій вологій тиші Арсеній відчував, що всередині все ще тліє — не полум’я, а підозра. Симетрія опіків, джерело займання в центрі спортзалу, і цей запах…

— Щось тут не чисто, — сказав він упівголоса, майже для себе.

Він знав: це лише ще одна ланка в довгому ланцюгу. І ланцюг хтось замикає навмисно.