Пахло кавою, квітами… і щастям.
Юля розплющила очі від м’якого поцілунку у скроню. Сонячний промінь ковзнув по подушці, ковдра ще зберігала тепло нічного обіймання, а перед нею стояв Лев — у лляній сорочці, трохи серйозний, трохи розгублений, з тією усмішкою, яку вона вже встигла полюбити безумовно.
— Привіт, красуне. Я приніс тобі каву. Але вона — не головне сьогодні.
На таці — дві чашки та маленький, але надзвичайно гарний букет: білі айстри, лаванда і сині волошки. Запах був легким, затишним — як спогад із дитинства.
Він поставив усе на ліжко, сам сів поруч, затискаючи в долоні оксамитову коробочку.
— Я прокинувся сьогодні раніше, бо… просто не міг заснути. Думав, як сказати, щоб ти повірила. Але потім зрозумів — ти вже віриш. Усе, що між нами, — справжнє.
Він простягнув їй коробочку, не відкриваючи. Голос злегка тремтів:
— Я кохаю тебе, Юлю. Не з першої хвилини, ні. А з першого погляду. З першого «Привіт, герой реклами». І кожен день з тобою — це ніби дихати на повну. Це сміятися без причин. Це відчувати себе потрібним і справжнім.
На мить замовк, тоді усміхнувся лагідніше:
— Ти мій дім. І я хочу, щоб ти була поруч завжди. Вдома. В серці. У житті.
Юлю… станеш моєю дружиною?
Вона дивилась на нього, в очах блищали сльози. Юля нічого не сказала — просто схилилась до нього, поцілувала довго, з ніжністю, якої вистачило б на ціле життя.
Потім шепнула:
— Я кохаю тебе. І… так. Так. Так.
Лев одягнув каблучку на її палець. Вона була тоненька, з білого золота, з камінчиком, схожим на краплю вранішньої роси. Ідеальна.
Юля притулилась до нього, щокою до його плеча. На таці стояла забута кава, айстри ледь тремтіли від подиху вітру з відчиненого вікна, а десь далеко вже починалося нове життя.
Друзі, якщо цей розділ викликав у вас усмішку, мурашки чи хоча б трохи зігрів серце — не мовчіть.
Кілька слів у коментарях — це не просто реакція, це підтримка, яку автор дуже цінує.
Я сама не завжди пам’ятала подякувати тим, чиї історії дарували мені емоції. Але тепер знаю — навіть маленька вдячність має значення.
Дякую, що читаєте